Св тилась

Світилась, мов сонце, коли воно спати лягало,
Сміливо сіяла зорею у  ніч весняну,
Здавалось, на світі нічого гіркого не мала,
Душа була схожа на чисту ранкову траву.

Чи може на літнє, безхмаре і сонячне небо,
Така була добра, смішна, як маленьке дитя,
…Та виросла згодом…Тоді закохалась у тебе,
Уперше у світі …і ти замінив їй життя.

Вона дарувала тобі свої карії очі,
І вже не дитячий вогонь засвітився у них,
Та сонячні дні проміняла на пристрасні ночі,
…То мабуть і був її перший покараний гріх.

Тебе  дуже тішила літняя  «посмішка неба»,
І сміх, що дзвенів, як у горах прозорий кришталь,
Та тільки кохання, що вічне, - воно не для тебе,
Від неї пішов, залишивши на серці печаль.

З очей покотилися сльози, що досі не знала,
Та й звідки могла вона знать про таке?!
Що так розбиває серця теє люте кохання,
Що стане без нього, як камінь життя нелегке.

..І впала до низу, мов ясні приречені зорі,
Із неба , так швидко, здалось , що здригнулась земля,
Та серце розвіялось в світі, як крапля у морі,
Лиш сльози тихенько лягали на мертве гілля.

Застигли, пронизані вітром алеї,
Омиється слізьми життя  і кохання скрижаль,
Ніхто не відчув «Що ж це трапилось з нею»?»
Померла вона , чи згоріла в печалі душа.

Та знають одне: на весні , як розвіється небо,
Почнуть розквітати дерева , зеленіти трава,
Промінчиком сонця вона нагадає про себе,
І губи шепочуть «Напевно вона ще жива»