Тишина и гром. в. симоненко. отрывок iii-vii

  Василь Андрійович Симоненко
         "Тиша і грім"


               
     Василий Андреевич Симоненко.
          "Тишина и гром". (Отрывок III- VII)




 III.
 Как и ты, я порой встречаю
 Обаятельных чудаков.
 День за днем в облаках витают,
 Проживая во власти снов.

 Это все не грешно, пожалуй -
 Не для всех же доступна даль,
 Только что ж  в их глазах смешалась
 Боль с обидою и печаль.

 Жизнь их вроде бы и не била,
 Вижу, спит в них немало сил.
 Жаль, что им  только снятся крылья,
 Наяву же - они без крыл.

 Их судить не имею права
 И для них не желаю зла -
 Жил я тоже вот так «забавно»,
 Пока ты в меня не вошла.

 Сам я сонный ходил землею,
 Только ты, как гроза весной
 Стала совестью и душою,
 И счастливой моей бедой.

 IV.
 И припомню я все до слова,
 До молчания вспомню все,
 И меня - в нереальность - снова
 Память волнами понесет.

 То добры, то полны страданий,
 Подтолкнут  перейти рубеж,
 И в простор ледяной бескрайний
 Правит лодка моих надежд

 Ой, ты грусть путешествий давних
 ( От себя-то скрывать чего? )
 Разобьется мой челн о камни
 Равнодушия твоего

 V
 
 Не шути надо мной, не надо
 И, беседуя, не молчи.
 Не нуждается в маске правда
 Ты молчанием мне кричи.
 
 И без слов я пойму, конечно,
 Что сказать ты захочешь  мне,
 И в молчанье   живет  надежда
 Не услышать жестокое "нет!".
 
 VI
 
 Презирай же меня, как  хочешь
 Обижайся, срывая злость.
 Все равно я люблю твои очи
 И печальную прядь волос.
 
 Гнев в глазах, и досада гложет,
 Пусть до слез тебя разозлю.
 Для меня ты мечта, но все же
 Я живою тебя люблю.
 
 Для любви у нас времени мало,
 Для молчанья -  без счета  дней
 Все отдал бы, что жить осталось,
 За касанье руки твоей.
 
 Словно искренность, влейся в речи,
 Для души моей  солнцем стань
 Губы, брови люблю и плечи,
 Красоту твою, стройный стан.
 
 Презирай  меня, сколько  хочешь,
 Ненавидя, руби с плеча!
 Все равно я люблю тебя очень,
 И глаза, и волос печаль.
 
 VII
 Почему эта грусть  с тобою
 Рядом  ходит при свете дня?
 Что за боль у тебя и горе,
 О  которых не знаю я.
 
 К счастью, в жизни   всего богато,
 Только каждого на пути
 Поджидает  печаль  утраты,
 И несчастий  не обойти.
 
 Да к чертям - эта мысль убога!
 И догадки ко всем чертям!
 Улыбайся же всю дорогу,
 Пусть и жизнь улыбнется нам
 
 Чтобы  капля, с ресниц скатившись,
 Оказалась дождем, росой,
 Чтоб ты  счастьем всегда  светились
 И неброской своей красой.
   
 Я ни сколько тебе не верю,
 Когда вижу твою печаль,
 В непогоду бывает серой
 И небес голубая даль.




 III

 Люди різні між нас бувають —
 Симпатичні, гарні, чудні.
 Дні за днями, бува, куняють,
 А живуть лиш у мріях та сні.

 Може, це і не дуже грішно —
 Не для всіх же доступна даль,
 Тільки чомусь в очах їх смішно
 Заплелися журба і жаль.

 І життя мовби їх не било,
 І дріма в них чимало сил.
 Але їм тільки сняться крила,
 Наяву ж — вони зовсім без крил.

 Я судить їх не маю права,
 Я для них не бажаю зла —
 Я і сам жив отак "цікаво",
 Доки в мене ти не ввійшла.

 Сам я сонний ходив землею,
 Але ти, як весняний грім,
 Стала совістю, і душею,
 І щасливим нещастям моїм.
 IV

 Пригадаю усе до слова,
 До зітхання згадаю все,
 І мене — в недосяжне — знову
 Хвиля спогадів понесе.

 То наївні, а то суворі,
 Сколихнуть вони спокій мій,
 А за ними в холодне море
 Рушить човен моїх надій.

 Ой, ті плавання невеселі
 (Як від правди себе втаю?) —
 Розіб’ється човен об скелі,
 Об гранітну байдужість твою.
 V

 Не жартуй наді мною, будь ласка,
 І, говорячи, не мовчи.
 Нащо правді словесна маска?
 Ти мовчанням мені кричи.

 І без слів я все розумію,
 Що сказати маєш мені,
 Та в мовчанні живе й надія
 Не почути жорстоке "ні!".
 VI

 Ображайся на мене як хочеш,
 Зневажай, ненавидь мене —
 Все одно я люблю твої очі
 І волосся твоє сумне.

 Хай досада чи гнів жевріє,
 Хай до сліз я тебе озлю —
 Ти для мене не тільки мрія,
 Я живою тебе люблю.

 Для кохання в нас часу мало,
 Для мовчання — у нас віки.
 Все віддав би, що жить осталось,
 За гарячий дотик руки.

 Влийся сонцем у щиру мову,
 У думок моїх течію —
 Я люблю твої губи, і брови,
 І поставу, і вроду твою.

 Ображайся на мене як хочеш,
 І презирством убий мене —
 Все одно я люблю твої очі
 І волосся твоє сумне.
 VII

 Чому смуток з тобою поруч
 Часто ходить у світлі дні?
 Певне, є в тебе біль і горе,
 Невідомі зовсім мені.

 Хоч на щастя життя багате,
 Але кожну людину ждуть
 І печалі, і сум, і втрати,
 І не можна їх обминуть.

 Але к бісу цю мудрість убогу!
 І догадки під три чорти!
 Я бажаю, щоб всю дорогу,
 Все життя усміхалась ти.

 Щоб ніколи сльоза на вії
 Не світилася, мов роса.
 Хай же щастям завжди ясніє
 Некриклива твоя краса.

 Я не йму тобі зовсім віри,
 Як сумною побачу тебе,
 Небо в сутінь буває сірим,
 А насправді ж воно — голубе.