Дума про запорозький дуб

     Про що ти, дуб старий, зітхаєш? 
     Яку ти тугу в серці маєш?   
     Про ті віки, що за плечима,
     Літа, що минули, та зими?
     Чи згадуєш ти ті часи,
     Коли буяли тут ліси,
     А ти ще зовсім юним був,
     Струнким дубком, хіба забув?
     Зеленим листям шелестів,
     І мріяв ти, й чогось хотів,
     І зустрічаючи весну,
     Калину покохав одну?
     Вона стояла зовсім близько,
     Так віти опустивши низько,
     Що ти не міг до них дістати,
     Тягнутись міг лише й чекати.
     Не дочекавсь..., така вже мука,
     Самотнім залишила друга,
     Червоним цвітом відцвіла—
     Від тебе назавжди пішла... 
     Ти сумував, мужнів, зростав,
     Кремезним дубом згодом став.
   
     А потім з-за Дніпра-ріки
     Прийшли до тебе козаки.
     Розбили табір, оселились,
     З тобою, дубе, подружились.
     Тебе, як батька, поважали,
     Поради мудрої питали.
     Ти шелестів свої їм думи...
     Не стало в тебе більше суму.
     Кудись пливли, там воювали,
     А повертаючись, співали.
     А як же смішно жартували,
     А гопака як танцювали,
     А як на конях гарцювали—
     Земля гула аж під корінням.
     Цей час для тебе — озоріння,
     Що увірвалось у життя,
     Такі яскраві почуття
     Дало тобі. Любив ти їх,
     Ти наче був один із них.
     Свою причетність відчував—
     Ти з ними разом воював,
     І танцював, і жартував,
     Пісні які ти їм співав!
     Про незабутню ту калину,
     Про козака та про дівчину...
    
     Була й тяжка у тебе днина—
     Старий козак карав тут сина
     За те, що зрадив він родину,
     І батька, й неньку—Україну.
     Загоював ти їхні рани...
     Листа турецькому султану
     Ти пам’ятаєш, тут писали?
     А як при цьому реготали!
     Тут бандурист сліпий сидів,
     Співав, про волю говорив,
     І голос над Дніпром дзвенів,
     Козачі души бередив.
     Тут, пам’ятаєш, був Кобзар,
     Зміцнив він тут свій дух і дар.
     Ти цим пишаєшся, старий.
    
     Пронісся часу вітровій
     Позаду сиві ті віки,
     Десь там лишились козаки.
     Зберіг ти в пам’яті байки
     Про них, і думи, і казки.
     О, дубе!  Все ж постарів ти,
     Посохли тіло твоє й віти.
     Зелене листя відшуміло,
     Зі спогадами відлетіло.
     Сухе гілля твоє в журбі...
     Як, друже,  боляче тобі!
     Одна лиш гілка зеленіє,
     Зелений колір — це надія,
     Що зцілишся і оживеш.
     Нащадкам пам’ять понесеш.
     То ж не журись і не зітхай,
     Весни відродження чекай
     І думи нам розповідай.