Поверни

Вперше відчула на смак самотність... з першими кроками осені. По тілу пробігло холодом. Сідаю на вікно і загортаюсь у ковдру. Гарячий чай зігріває лише руки і обпікає горло. Та не зігріває душу... По склу стікають каплі дощу - сльози неба. Це скоріше мої сльози, які стоять комом в горлі. Один рух повіками і нестримати цього потоку..
Думки обсідаюсь з усіх сторін..Що не кажи, а це було найкраще літо у моєму житті. Я познайомилась с Ним. Здійснилась мрія всього мого життя... Літо дозволило відчути себе найщасливішою у світі, найжаданішою. Дозволило проводити з Ним кожну хвилину, слухати його, читати його думки. Вперше у житті засинала з усмішкою на обличчі, тому що Його "Добраніч! Приємних снів!" здавались найсолодшими словами. Посмішка не сходила з обличчя цілими днями, даруючи всім довкола приємний настрій. Вперше зізналась у своїх почуттях, несміло написавши: "Я тебе кохаю". Це відчуття неможливо передати, його потрібно відчувати. Не хотілось думати, яке чекає нас майбутнє...просто насолоджувалась теперішнім. Наші стосунки були такими ж гарячими, як і це найжаркіше літо.
Але прийшла осінь... і своїм холодом заморозила все, що було між нами.. Вона забрала Його в мене, повторюючись одними і тими ж словами "Не віддам, не проси!". Він пішов з нею, не обернувся і не попрощався. Стало ще холодніше в душі... Без Нього дуже важко дихати, навіть, просто важко жити. Зранку прокидаюсь зі сльозами на очах, знову цілу ніч плакала. Рідко посмішка освітлює обличчя.. Ховаюсь поміж пустих вулиць, там де менше гамору. Вдивляюсь в обличчя перехожих, шукаючи хоч якоїсь схожості з Ним. Але не знаходжу...Вона Його заховала. І я, на жаль, не можу нічого вдіяти.
Повільно проходять хвилини, години, дні...але Його немає поряд. Лише спогади навіюють смуток. "Мені Його поверни!" - кричу навздогін вітру... у відповідь лише: "Не віддам...не проси!"

7 сентября 2010 года