Тв р

Життя- розгорнуте на полотні,
прикрашене яскравими фарбами митей,
запечатане в рамки- висить на стіні,
спокусою, болем, любов'ю повите.

Не завжди помічаєм людських почуттів,
не завжди співчуваєм утратам чужим...
У "краще" буття хтось з пітьми поманив-
наодинці із вибором ми залишаймось одні.

Розказати потрібно про межі в дорозі
на шляху однієї людини на всіх.
Про гордості втрату в його перемозі,
що впала додолу кров'ю на сніг.

Розкольников був тінню у світлі,
яскравою плямою на сірому тлі,
хоча жив одиноким, для всіх- ледь помітний,
загорнутий в страх і біль у пітьмі...

Проте він не боявся нічого, о ні!
Самовпевнений, гордий, геній- філософ,
але тільки для себе був такий він один,
та, на жаль, усе не було так просто.

Він не боявся болю завдати,
можливо, він і себе не любив,
можливо, не звик від життя потерпати,
тому він пішов за межу- він убив.

А після- шукав як усе пояснити,
виправдовував собі самому той вчинок.
І як після цього себе любити?
Він мав це зробити, він був повинен!

Він як ляльок поділяв всіх людей,
на тих, за яких хотів він боротись-
добрих й нещасних, ніби дітей,
безневинних і щирих, на боротьбу неспроможних...

Другі були неначе "мурахи"-
ті, яких можна чавити, вбивати,
забирати з життя, зовсім без страху,
і на совісті плям після цього не мати.

Треті були- господарі світу,
може, себе він туди і заніс.
Вони могли над людьми справедливість чинити,
й росла ця теорія у душі, наче ліс.

Герой увійшов за полотном до життя,
вийшов за рамку- зійшов зі стіни...
Та залишив у фарбах людське співчуття,
гордість свою і чистість душі.

Очорнив він себе- своїми ж руками
і здався спокусі, що  темряви йшла.
А на картині- застигли ті рани,
залишені криком безневинного серця.

Він убив щиру душу, за яку і боровся,
він пригнічив себе, опустившись у бруд...
Та, можливо, уньому ще щось збереглося?
Щось спроможне любити і до спокут.

До серця його, що ув'язнене болем,
доторкнувся промінчик чогось неземного.
Відігріло крижинку і море збудило-
промінчик любові й страждання чужого.

Серце холодне, закуте в ненависть
уміло любити, просто не знало,
що і в його житті- сірім й примарнім,
з'явиться світло, схоже на чари.

Розкольников прагнув змінитись,
вже не пояснював, а каявся дійсно.
Та назад, на стіну- уже не вернутись,
рамка для нього занадто вже тісна...

Можливо, НАЗАД уже не вернутись,
коли перейшов меді свого полотна,
та я вірю, що можна змінитись,
коли до добра прагне душа!

Любов- чистіше за це почуття,
не знайдеш ніколи, де не шукай.
Воно врятує і світ, врятує життя,
та коли прийде- ти його впізнай!