Лялька. частина перша

Вона  з’явилася  в  Його  оселі  у  понеділок.  Він  знайшов  її,  кимось  забуту,  у  маршрутці    на  сидінні,  під  вікном.  Він  був  чарівником,  а  Вона  –  Лялькою.    Пластиковою  Лялькою,  у  рожевому  брудному  платтячку,  до  тулуба  якої  бути  вкручені  дві  ручки,  дві  ніжки,  тоненька  шийка,  на  якій  сиділа  гарна  голівка  дівчинки.  Личко  було  милим.  Великі  скляні  і  блискучі  зелені  очі,  здавалися  навіть  справжніми,  довге  помаранчеве  волоссячко,  акуратний  носик,  і  ледь  відчинені  рожеві  уста.  І  вона  була  усміхненою  Лялькою.  Але  не  живою.    Та  Він  був  чарівником,  і  як  тільки  Лялька  потрапила  до  його  теплих  рук  -  почала  оживати.  Він  ніс  її  притиснувши  до  грудей,  а  Вона  починала  бачити,  чути,  відчувати…  Але  не  могла  рухатись.  Бо  ж  була  пластиковою  Лялькою.  Їй  невідомо  було  її  минуле,  як  невідоме  все  навколо,  адже  Вона  щойно  народилася.  Лялька  була  вдячна  Йому,  за  те,  що  Він  дав  їй  життя,  вдихнув  його  у  її  тверде  полімерне  тіло,  відкрив  скляні  очка.  Вона  чула  звуки,  відчувала  запахи,  дотики,  тепло,  холод.  От  лише  говорити  не  могла.   Чарівник  йшов  довго  сходами  догори,  а  потім  притиснувши  її  підборіддям  до  грудей,  шукав  у  кишені  ключа,  і  довго  копирсався  ним  у  замку.  Лялька  відчула  на  своєму  личку  щось  м’якеньке  і  їй  стало  лоскітно,  але  ж  вона  не  могла  пискнути.  А  це  м’якеньке,-  була  його  борода,  яка  має  бути  у  кожного  Чарівника.    Лялька  завмирала  від  свого  ляльково-людського  щастя.  Треба  ж  так,  народитися  і  жити,  як  люди! 
Чарівник  посадив  свою  знахідку  на  підвіконня  у  невеличкій  кімнатці,  присів  навшпиньки    навпроти,  і  о,  диво,  погладив  її  по  шовковому  волоссячку: 
-Ось  ти  яка,  моя  руденька!  Ну,  будеш  жити  тут…  А  ти  схожа  на  когось,  точно  схожа.
Він  задумався,  спохмурнів.  А  потім  усміхнувся,  якось  сумно  і  налив  собі  у  склянку  з  пляшки  прозорої  рідини,  випив,  чомусь  скривився  і  занюхав  окрайцем  чогось  білого.
Чарівник  почав  займатися  своїми  дивами,  а  лялька  сиділа  і  спостерігала  за  ним.  Дива  йому  вдавалися  і  Він  був  задоволеним.  Їй  здалось,  що  він  забув  про  неї.  Їй  було  холодно.  У  спину    з    вікна  тягнуло  холодом.    Але  він  не  забув.  Коли  курив,  задумливо  дивився  на  вікно,  а  може  і  на  неї.  В  нього  були  добрі  очі.  Лагідні  такі,  глибокі.  Такі  певно  і  мають  бути  у  добрих  чарівників.  А  ще,  до  нього  прийшла  гарна  така,  жива  лялька.  Вона  говорила,  рухалась,  тулилась  до  Чарівника.  Він  її  гладив,  обіймав,  шепотів  якісь  слова,  а  та  лялька  з  чорним  волоссям  знімала  своє  чистеньке  червоне  платтячко.  Вони  чомусь  довго  борсались  у  ліжку,  видаючи  дивні  звуки,  спочатку  тихі,  а  потім  голосні    і  якісь  скажені. Пластикова  Лялька  на  вікні  не  розуміла,  що  коїться,  але  відчувала,  що  це  ЩОСЬ  таке,  -  чого  вона  ніколи  не  відчує  на  своєму  неживому  тілі.   Коли  Чарівник  виходив  з  помешкання,  він  дбайливо  повертав  Ляльку  личком  до  вікна,  щоб  їй  не  було  самотньо  і  вона  могла  дивитися,  що  там,  на  вулиці.  Невже  ж  він  здогадувався,  що  вона  бачить? Зрештою,  він  же  був  Чарівником,  то  ж,  мабуть,  здогадувався.  Вона  й  так  сумувала  і  воліла  б  дивитися  на  двері  і  чекати,  коли  вони  відчиняться,  і  Він  повернеться  додому.  А  Він  якось  довго  не  повертався.  За  вікном  світло  мінялося  на  темінь,  темінь  на  світло  і  так  доволі  довго  було.  Але  якось,  коли  за  вікном  розвиднілось,  грюкнули  двері.  Чарівник  повернувся.  Він  був  не  сам,  бо  крім  його  голосу  Лялька  чула  ще  інший,  тонкий  і  м’який,  приємний.  Це  не  був  голос  тієї,  чорнявої  живої  ляльки.  Чарівник  забув  повернути  свою    Ляльку  т,  що  сиділа  на  вікні,  обличчям  до  кімнати…Але  Вона  не  образилась.  Їй  це  людське  почуття  образи  було    незнайомим.  Вона  ніколи  б  не  образилась  на  свого  улюбленого  Чарівника,  адже  він  дав  їй  можливість  жити,  ну…  хоч  не  зовсім  по-людськи,  але  так,  майже.  Адже  інші  ляльки    такі,  як  вона,  так  і  залишаться  просто  забавками,  які  не  відчувають,  не  бачать,  не  чують.  Лялька  подумала:    «  Як  добре,  що  Він  вже  вдома.»  Вона  раділа,  що  йому  зараз  добре.  Не  бачила,  але  відчувала  це.  А  та,  якась  інша  ,  чужа  жива  лялька  чомусь  обперлась  на  підвіконня,  стогнала  і  скрикувала  і  трималася  руками  за  батареї.  Був  якийсь  крик,  зойк.  Раптом  Ляльку  вона  зіштовхнула  рукою  і  та    впала  на  підлогу.  Там  і  пролежала    до  ранку.  Аж  поки  добрий  Чарівник  не  помітив  ,  що  її  нема  на  підвіконні.
Він  взяв  її  теплими  руками  і  посадив  на    підвіконня.  А  ще  поправив  їй  розчімхане  волоссячко  і  комірець  на  брудному  рожевому  платтячку.  О!  Як  їй  було  солодко  від  цього.  Вона  б  заплакала,  але  з  її  зелених    очей  просто  не  могла  б  витекти  сльоза,  бо  очі  ж  були  скляними.  Вони  лише  блищали.
Але  того  ж  дня  Чарівник  був  чимось  роздратований.  Чи-то  дива  не  вдавалися,  чи-то  ті,  що  вдалися,  йому  не  подобалися.  Він  так  лютував!    Курив,  аж  в  кімнаті  було  синьо.  Він  ходив  з  кутка  в  кут,  він  голосно  розмовляв  сам  із  собою,  він  гримав  кріслом  і  розбив  своє    улюблене  синє  горнятко.  Та  чим  могла  Лялька  йому  допомогти?  Говорити  ж  не  могла.  А  коли  Він  відчиняв  вікно,  то  необережно  штовхнув  Ляльку,  і  вона  полетіла  додолу.  Так  гарно  було  їй  летіти,  приємно.  Вона  впала  за  кілька  секунд  на  щось  м’яке  .  Це  було  сміття  у  контейнері.  Вона  лежала  і  бачила  небо.  Яке  воно  синє  і  гарне.  Лежала  довго  і  чекала,  що  за  нею  прийде  її  добрий,  улюблений  Чарівник,  візьме    у  свої  теплі  руки,  і  віднесе  до  знайомої    кімнати,  дбайливо  посадить  на    улюблене  місце  .  А  ще,  мабуть  ,  погладить  по  голівці  і  поправить  розпатлане  волоссячко.  Але  Він  чомусь  не  прийшов…  Вже  смеркалось,  небо  стало  темно-попелятим.  Почулись  голоси.  Такі  чужі,  неприємні.  Щось  гуділо  поблизу.  Лялька  відчула,  як  сміття  на  якому  вона  лежала,  зарухалося,  зашаруділо,  посипалось  кудись  ,  і  вона  з  ним.    Стало  темно,  не  вистачало  повітря,  смерділо  і  трясло.  Вона  ж  відчувала  все  це.  А  потім  знов  її  пересипали  кудись  із  сміттям.  Було  холодно,  падав  дощ,    пусто.  Ні  голосів,  нічого.  Навколо  лише  сморід,  холод.  Її  рожеве  платтячко  прилипло  до    пластикового  тіла.  Волоссячко  стало  брудним,  а  було  ж  колись  помаранчевим.  Лялька  лежала  і  думала  лише  про  Нього,  доброго  свого  Чарівника:  «  Тільки  б  Він  не  забув  зачинити    вікно,  щоб  не  провіяло  бува  його  вночі,  тільки  б  вдавалися  йому  його  дива  і  Він  був  від  того  щасливим.»  Вона  так  ти  хотіла  опинитися  зараз  там,  на  Його  підвіконні. 
А  як  воно,  вмирати  по-людськи,  вона  не  знала…