Памяти Т. Г. Шевченка

Душа його як вільний степ,
І очі, мов чисті джерела,
Засмучено дивляться в небо, вперед -
Туди, де лунає сирена.

Він все пам'ятає, він все спомина,
Такого не можна забути,
Він випив усе це жахіття до дна,
Тепер лише хоче спокути.

Тяжким був цей життєвий шлях,
Тяжким і самотнім й кривавим,
Залишив у серці ненависний лях
Навіки роз'ятрені рани.

Але він боровся і все ж переміг,
Отримав свободу і крила,
Чекав він цього і ні день і ні рік,
А правда усе перекрила.

Вітчизна - його перше слово,
І щирість поглядів, думок:
"Тебе я люблю, рідна мово,
Ти життєдайний мій струмок!
І вірність справі й величі любов,
н пам'ятатиме в журбі,
Красу гаїв, степів, дібров
Вогонь не спалить в майбутті.
А серце тихо буде битись
І жити пташеням у клітці,
Якби йому лише відмитись
Від всіх гріхів на цьому світі.
Ніхто не знав, що той хлопчина,
Той світоч правди й молитов,
Кріпак у сіні, пан в перині,
А скільки болю поборов.
Ніхто не знав, що він - Кобзар
І чим він жив на цьому світі,
Вірші його - то ідеал,
Неначе Бог він, наче Цар!