Радиодрама-феерия. Начало Саги. укр

Драма-феєрія «САГА ПРО…»
Від  «А»:

Заморочку нову дали,
Щоб я п’єсу написала,
Що ж, хай буде нова п’єса,
Без царя і без принцеси,

Без погонь і без убивства,
Пострілів нема й насильства…
Є лиш школа, діти, правда,
Та, котору кожен знав би.

Є герої. Їх є п’ять,
Кожен може їх узнать:
Ангел з Тихого болота,
Вона ж – наймичка з-під плоту,

Вона ж вчителька В.М.,
І основа всих проблем.
Діти є: Альоша, Маша,
Ми варили з ними кашу,

Вчительці вони нерідні,
Але вчилися погідно,
І розумні і завзяті,
Могли дати щось і взяти.

Є у Ангела подруга,
Майже ангел. Але друга –
Режисер з сільського клубу,
Не говорить, грає в труби.

Звать її Наталя А. –
Дуже світла голова.
Шиє, в’яже і пряде,
Все в неї по маслу йде.

Ще є в п’єсі чоловік,
Вірний Ангелу повік,
Віктором якого звати,
Й перемогу привітати.

Місце дії – Крим, село.
Як же людям повезло!
Від світання до смеркання –
На городі загорання:

Посапав, полив, скосив,
Покопав і посадив,
Всипав трохи хімікатів,
Прочекав громів розкати…

Поки йшов надворі дощ,
Приготовить можна борщ,
Щось прибрати, чи попрати –
Трошки повідпочивати.

Думка лізе не туди,
До основ її веди.
Дія перша: школа, клас,
І останній дзвоник в нас.

Маша – перша учениця,
Як дзвіночок голоситься:
На лінійку тре газета,
І сценарій, і портрети…

За усе несе отвіт
Наша Маша, не зна бід,
Забігалась, закрутилась,
І дурничка загубилась:

День народження у друга,
Але це – проблема друга,
Друг Альоша – щось не те…
З подарунком підожде!

Головне в нас – те, що видно,
Що не видно – необідно.
Що Альоша? Пустий знак,
Промовчу – і буде так!

Бачить вчителька хороша,
Що працює не за гроші,
Що трагедія у нас
Розгоряється в цей час.

Їй Альоша відкрив душу,
Наче витряс дику грушу:
«В мене, вірте, були крила,
Їх мовчанням Маша збила…

Я летіть більше не зможу,
І даремне Вас тривожу,
Що робить? Життя – п’ятак,
Чи віддать його за так?»

«Що ти, хлопчику, не треба!
Подивись, є друзі в тебе,
Маша просто закрутилась,
Твоя дата загубилась…

Ти хороший, всі це знають,
І про тебе пригадають,
Ну а Маші ти пробач,
Хай життя продовжить скач.

Ти пробач її, прости,
І тихенько відпусти.
Знаю я: вона хороша,
І згадать про тебе зможе…»

Та в очах Альоші сум,
Передумав сотні дум,
Що робити, він не знає,
Тож порадоньки питає.

У В.М. думки є чисті,
Серце з болем, не на місці:
Маша добра, не жорстока,
В неї гарне, чисте око,

І красива, і душа,
Грубим видасть одкоша,
Треба Маші підказать,
Як жорстокість помінять…

А Альоші, щоб не сумно,
Не терзали злії думи,
Тре придумать СМС,
Щоби мертвий теж воскрес.

Дія руга: Телефон,
Клавіш тихий камертон,
Написала я не фреску,
А простеньку СМСку:

«Щось багато в мене дурі,
Аська тре мені. В натурі!
Дум багато, скрізь вони,
Якщо хочеш, подзвони!»

На таку «розумну» мову
Не знайшов школяр відмови,
Не чекав він довгий час,
І розмова була в нас:

«Як, В.М.? Скажіть, де взять
Таких «асьок» сорок п’ять?
Бо ми з мамою сміялись,
Аж за животи тримались».

Я сказала: «Це – для тебе
Вдохновення дало небо,
Якщо хочеш, то дзвони,
А погане – геть гони!»

Та розмова затягнулась,
І даремне не минулась,
Ми сміялись, жартували,
Нас «розумності» вбивали.

Тем закритих не було,
Бо для того є село,
Є комп’ютери і друзі,
І програм тісних союзи,

Школа, випуск скоро, час
Є до випуску. І враз
Ми сценарій пригадали,
Що придумала Наталя.

Випускний вона готує,
В клубі дітям все дарує.
Там і Маша, і Альоша
Пропадають, бо хороші.

Любить діток всіх вона,
А  за нею, як стіна…
Чи спектакль, чи танець зможе,
Зробить дітям, допоможе.

А її як діти люблять!
Наче матінку голублять.
Жаль, ми з нею не дружили,
Просто паралельно жили.

В мене – школа, діти, клас,
Зошитів мільйон підчас,
А у неї – клуб і танці,
І спектаклів різних шманці.

Як же добре! Дві хороші,
І красиві і пригожі…
Тих, яких любити можна,
Зрозуміти кожна зможе…

Так я бачила тоді,
Як гадалка на воді,
Думала: така людина!
Повезло дітям віднині!..

Днів пройшло мабуть із п’ять.
Дія третя. Тре це знать:
У В.М. – сім’я хороша,
Чоловік, діти пригожі,

Всі з Альошею дружили,
Про усе з ним говорили…
Він сказав, що вечір йде,
В гості він до них прийде.

Вчителька тоді сценарій,
Як діла можна поправить,
Та й придумала. Зве Машу,
Й каже: «Такі справи наші,

Поступила ти жорстоко,
Друг нещасний, одинокий…
Краще пізно, ніж ніколи,
Ми для того ходим в школу,

Щоб дурниці не робити,
І серця свої відкрити,
Буде вечір і до нас,
Друг прийде. Бо буде час.

Будеш в клубі, там є діти,
Небайдужі і відкриті,
Попроси їх, вони зможуть,
Нам з тобою допоможуть.

Щоб було це випадково,
І Альоша не відмовив,
Попроси Наталю А.,
Щоб вона знайшла слова,

Щоб Альоші подзвонила,
І роботою грузила:
Наче диск є і комп’ютер,
І вистав нових салюти.

Відказать він їй не зможе,
Цей сюжет нам допоможе.
Де він є, нехай спитає,
Він же скаже, бо не знає,

Що сюрприз чека його,
Все це – ради одного.
Ви прийдете всі гуртом,
Не з роботою, з тортом.

Ми поп’ємо дружно чаю,
Радо я гостей стрічаю,
День народження за раз
Відсвяткуєм в світлий час».

Маша каже: «Дуже добре,
Помилки невідворотні,
Друзі згодяться на це,
Тільки щось горить лице.

Трошки соромно, одначе,
Подарунка я не бачу,
Тре йому подарувать,
Те. що буде означать:

Білий і м’який, пухнастий…
Так себе Альоша часто
Називав себе при всіх,
Визивав при цьому сміх».

«Добре, - каже їй В.М., -
Це – найменша із проблем,
Чоловіка попрошу,
І таке йому скажу:

«Ти поїдь скоріше в місто,
Не розводь там довго тісто,
Десь м’якеньку і біленьку,
І пухнасту, і гарненьку

Купиш іграшку скоріш,
Ти чому іще стоїш?»
Чоловік слухняний, дуже,
Викона прохання, друже».

Довго були перемови,
Телефонні передзвони.
Все готове, усі – за!
Лиш Наталі тре сказать.

Дій чотири. В домі – чисто.
На гостей чека врочисто
І оселя, і сім’я,
Стіл святковий, жду і я,

Тобто Ангел, що з болота.
А чому така? Достоту
Діти щоб щось в класі знали,
І даремне не блукали,

Я їх так провокувала,
Бо оце, я точно знала,
Притягне нові знання,
Щоб не спалось ізрання.

Хтось сказав мені: «А ви –
Наче чортик із трави,
Чи із Тихого болота…»
Я сказала: «Хлопче, що ти!

Справжній Ангел  я, бо з вас
Тре робить людей всяк час!»
Так імення це лишилось,
І думки нові відкрились.

Ждем гостей, чекаєм Машу.
Ой! Дзвінок, що вона скаже?
Маша каже: «Вибачайте,
І на мене не чекайте!

Не прийдуть і мої друзі,
Ми були в тіснім союзі,
Ми Альошу в клуб позвали,
І сьогодні привітали…»

Ось такий, В.М., облом,
Проти лома лише лом.
Настрій у сім’ї поганий,
Поламались гарні плани…

Друг прийшов, це наш Альоша,
Скоро випускний пригожий,
В честь оцього його свята
Тре йому подварувати

Те, що куплене для нього:
Мишеня, біленькі ноги,
Щічки, ручки, чубчик, пух,
І м’якеньке, наче дух.

Ми недовго щось тужили,
Подаруночок вручили,
Розмовляли на межі,
В серці повзали вужі.

Гість пішов. А що ж Наталя?
Вона наче друга стала:
«Ненормально у наш час,
Діточки, любити вас».

Дія п’ята. Щось не те.
Почуття шкільні – пусте!
Головне лиш те, що в клубі,
Піддалися діти згубі…

Вже ні Маша, ні Альоша,
В дім до вчительки не вхожі.
Вона всюди винувата,
Їй за це – крута розплата!

Серце дітям віддавала,
Навіть душу. Як це мало!
Рідних два сини по крові,
І по духу діток двоє.

Бо Альоша – наче син,
Кинула його під тин,
А я – наймичка у світі,
Ви для мене – рідні діти!

Вчителька тепер не та,
Для фіналу тре листа.
Для синочка, для Наталі,
Щоб відкрились нові далі.

 В кожній букві – плач і сум,
І мільйони лишніх дум.
Лист дається, це – немало,
Без завершення фінали:

…Я постріли почула уночі,
Вони були страшні і так реальні!
І хоч ховались за куліси театральні,
Закрити їх не можна на ключі.

Життя – це гра, а люди там актори.
Ніхто із нас неначе і не спорив,
Неначе в нас думки збігались часто,
Й серця неначе бились одночасно.

У нас мета одна на думці – діти,
Щоб виростали і цвіли як квіти,
Щоб краще в світі цім усім жилося,
І щоб зерном наповнилось колосся.

Оте, що сієш вічне, добре в школі,
Що інколи зроста саменьке в полі,
Що хочеться тобі оберігати,
Як, все-таки не перша, друга мати.

Хіба погано, коли поруч друг є,
Що трошки більше має, більше знає.
Коли цей друг є не один, а двоє,
І просто поруч йдуть вони з тобою?

Я розумію, поруч йти вдвох легше,
Поставити підніжку третьому не вперше.
Хіба ж дозволить режисер хороший
Влізати там, де йдеться не про гроші?

Де на вагах душа дитини чиста,
Щось є у голові,й воно «не висне».
Тобі дитина душу відкривала,
І дуже це не мало  - ти це знала.

Так, є актори дуже популярні,
І грати свою роль можуть полярно,
При цьому грати можуть паралельно,
У різних режисерів приретельно.

В житті спектаклів класних не злічити,
Коли оці актори – іще діти,
Коли їм пропонують різні ролі,
І вибір є у них, і він – «по волі».

Ти знаєш, відчувала в словах фальш я,
Бо ті слова чужі, вони не ваші,
Бо той сценарій не життя писало,
Чужої правки відчувалося немало.

Я розумію: режисер дорвався,
Він згоди у актора не питався.
Він чітко ставить репліки і фрази.
Чому ж з’являється в мені відраза?

Колись я думала, що будем ми подруги,
Що світ дитячий перший, а не другий.
Що в нас мета одна – щоб тій дитині
Жилося легше і уже віднині.

Я думала, ревнує лише Мішка,
До школи, до дітей чужих, до книжки.
Тут з ревністю дорослого зіткнулась,
Дай Бог, щоб швидше все оце минулось.

Я звинувачена в тому, що не робила,
І душу і думки свої відкрила,
Неначе хочу зовсім матір замінити.
Прошу:  думки, оці дурні, відкинь ти.

Ви звинувачення із мене познімайте:
Не винна в цих гріхах, ви так і знайте.
Як сумно, що мене отак підставив,
Той режисер, який тут балом правив.

Я  лише в тому трішки винувата:
Своїм «бредом» гружу тебе багато,
Бо я подумала, що ти уже дорослий,
 А ти,  на мене,  ту «маленьку» схожий.

Претензії мої лиш на роль Друга.
До декого таке доходить туго.
Хтось за акторський штат переживає,
А істини простенької не знає.

Тож повторюсь: життя театр, а ми актори,
Бо  ти в життя майбутнє світле зориш,
Щоб з Долею своєю сперечався,
А з режисером тим поганим розквитався…

Лист другий.

Альошенька, синок!
Мені хотілося, щоб кожний твій дзвінок
Був не обов’язком, а покликом почути
                мій голос.
Так, хлопчику, який же ти правий,
Мій інтерес до тебе – «дуже круто».
Так, дійсно, я в тобі знайшла
Отого сина третього…
Та, нерадива мати
Не вміла вберегти дитяти,
У нього є тепер свої батьки,
Він з ними дуже гарний і щасливий…
А я, як ота «Наймичка» під тином
Все виглядаю:
Як там він? Що з ним?
Чи все в нього в порядку?
Чи він сьогодні їв?
Чи виспався?
І не перевтомився?
Чи знає він, хто я?
Чи не образив хто його невчасно?
Бо я готова кожного,
Хто сміє про нього     щось поганеє сказати,
Роздерти, розтрощити, розтерзати.
Я розумію: я не маю прав,
Я розумію: силою не будеш
Навіть синові ти милою.
Він каже: «Хто ти є така?»
Питає, де була всі роки?
Чому мене покинула колись?
Тепер у сторону мою і не дивись!
Бо я не хочу!
Ти правий, сину, обіцяю, що віднині,
Не буду турбувати, як колись,
Не буду погляду твого шукати,
Не буду кликати, не буду звати
                тебе,
Бо ти не хочеш.
Хлопчику, пробач,
За те, що я поганого тобі зробила,
Що я думки тобі свої відкрила.
Бо, дійсно, було би
                простіше
                всім,
Коли б і ти не взнав важкої правди,
Й проблем наскільки менше мав би
                без мене.
Я відпущу тебе, синочку, але прошу,
Не відрікайся ти від мене зовсім,
Молю, дзвони хоч інколи, хоч трошки,
Бо я тебе, як сина старшого люблю.
І хочу знати
                про тебе щось
                справді хороше,
Бо я хороша мати для своїх дітей,
Та знати, що один з синів страждає,
                і не допомогти?
Та де ж у серці сили ці знайти,
Щоб так спокійно у його проблеми не влізати?
Мій хлопчику, синочку мій, пробач,
Пробач, прости і відпусти мене
                у прірву,
                може й не звалюся.
Бо знову
            не зможу
                написать страшну відмову
                від тебе.

Альошенько, синочку мій,
                Прости!!!