І защемить душа моя,
Коли, зненацька, над юрбою,
Неначе марення – ім. я,
Колись воно було тобою.
В ті дні, закоханий дивак,
Я ще жадав святої миті,
Що ось, єдине в цілім світі,
Воно озветься тихим – «Так».
І як вітрило на щоглі
Напнеться серце новим болем
Від потойбічного – «Ніколи»
І висипає на чолі
Холодний бісер. Чорний розпач
Стискає груди, бо біда
Не в тім, що почуття вода,
А в тім, що витекло. Тож буде
Приємніш з їсти полину,
Аніж жувати цю провину.
Та, як його не поверну,
То, хоч би подумки, полину
Туди, де мій гарячий піт
Змішається з водою під
Набридливим, нудним дощем,
Колючим, наче кущ ожини,
Де жовтим виблисне лящем
Осінній мокрий лист. Де ще
Мене чатують під плащем
Вуста майбутньої дружини.
Де ми змарнуємо вкотре
Те, що не ма ціни і ліку,
Чого, здається нам, довіку,
У нас ніхто не відбере.
О
© Copyright: Валерий Карч, 2010
Свидетельство о публикации №110122703216
Свидетельство о публикации №110122703216
Рецензии