Лина Костенко Стояла груша...

Стояла груша, зеленел лесочек,
Синело небо, красотой маня.
У груши тоненький был голосочек,
Он в детство неустанно звал меня.

Мы с нею в поле долго говорили,
Не отвлекал нас даже шум дорог,
А повседневные мои вериги
Старик Сизиф тем временем стерег.

Стояли мы друг против друга долго,
И не хотелось никуда идти,
Она боялась холодов промозглых,
А я боялась шума, суеты.

Вдвоем мы с нею слушали кукушку,
И плыли облака, как белоснежный дым.
Сизиф курил прокуренную трубку,
Ему хотелось оставаться молодым.



Стояла груша, зеленів лісочок,
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг,
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.

Стояли ми одна супроти одної
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.

Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим.