Покаяння. Продовження 2

Початок    твору    читайте    на    моїй    сторінці.
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=179380

7.
Що  крок  –  то  краплі  крові,  дикий  біль…
Без  сил,  Ісусе  падаєш  Ти  вдруге.
Я  ж  хоч  нікуди  і  не  йду  звідсіль  – 
Чекаю  в  лоні  матері  наруги. 

Моя    Голгофа,  матінко,  -  це  ти,
А  наміри  твої  –  моє  падіння.
Тобі  й  самій  ніколи  не  втекти, 
Твоя  Голгофа  –  докори  сумління. 
А  знаєш,  мамо,  може,  саме  я
Колись  би  мав  зігріти  твою  старість. 
Я  –  гордість  ненароджена  твоя,
Приречена  на  смерть  надія  й  радість. 


8.
Коли  ти  йшов,  Ісусе,  то  жінки
До  Тебе  підійшли  з  плачем  юрбою. 
І  Ти  промовив  їм  свої  думки:
«Ви  плачте,  але  плачте  над  собою»

Я  над  собою  плачу  день  і  ніч,
Бо  більш  ніхто  за  мною  не  заплаче. 
Моїх  батьків  заплаканих  облич
В  своїм  житті  короткім  не  побачу.

Вони  мене  без  сліз  і  без  жалю
Убити  хочуть,  лиш  про  те  і  мріють.
Та  їх,  Боже,  все  одно  люблю,
Вони  колись  покаються  –  я  вірю.


9.
І  ще  одне  Твоє,  Христе,  падіння…
І  ще  одне  моє  –  промінчик  згас. 
Не  залишилось  жодної  надії, 
Вже  визначено  мій  останній  час. 

Моя  матуся  вже  не  схаменеться, 
Мене  для  неї  не  було  й  нема. 
Що  їй  моє  падіння  так  минеться, 
Нехай  не  сподівається  дарма.
 
Вона  уб'є  мене  в  своєму  лоні, 
Вже  миють  руки  лікарі  кати. 
Її  ж  душа  залишиться  в  полоні, 
З  якого  їй  ніколи  не  втекти.