Корова або ода про хохляцьке буття

Тихо...весняний день догора...
Сонце вже світить ясніше,
Тепліша навкруги від нього пора,
І біле вже стало темнішим.

Легко співають струмки навкруги,
Й навколо весни, тільки тиша…
Приємно...Позаду вже подих зими,
Попереду мрії й надії...

Та ось... непоспішно, по чорній,
Асфальтній дорозі повзе
Так котиться тихо підвода,
І жвавий гнідий смутно йде.
На возі вже сиві від часу,
Господар і жінка його.
Вже випили разом солодку,
Залишилось тільки гірке...

Так їдуть мовчать, а навкруги...
Лиш шелест каміння й коліс.
Та тяжкий, спинаючий тупіт,
За ними, що йде і мовчить.
 
Позаду їх звичного воза,
На старій, із метр довжини.
Потріпаній, зсохлій мотузці,
Йде весело та, що не спить.

Не спить вона вранці - раненько,
Бо треба малятам воно.
Легеньке, духмяне і тепле,
Поживне парне молоко.

Їм ситно  усе віддається,
Що іноді вдосталь й своїм.
Теляткам  не вділить  напитись,
Натомість дух сіна і гній...

Не дасть бо така ж її доля,
За ласку й турботу свою.
Її нагодують  напоять,
З погоничем пустять в траву.

Де см;ачна зелена отава,
Так манить її рябий ніс.
А ввечері швидше до дому,
Молочний вже подих поніс.

Здоров'я від поля, щоб знову,
Віддать хазяям і  малим…
А соб;і, лиш що залишилось,
Та це  не так страшно... Бо Він...

Має на всіх свою долю,
Й для неї душевне тепло.
І звичне жування у полі,
Чи дома, в хліві, і будь що.
 
Скрізь де б вона не ходила,
Вона поспішала служить.
Для того, щоб дітками жили,
Господарі неї і Він.

Щоб сили набралися з луків,
Від духу нескошених трав.
Здоров'я, якщо раптом груди,
Заграють хрипливим биттям ...

Все поспішає і вірить,
Що  лише добро тільки їй...
Сприяють весь час, такі милі,
Господарі хатні її.

Цього ж вона хоче теж щиро,
Тому йде за ними й мовчить.
Радіє, що сонечко гріє,
І скоро за ним посп;ішить.

До річки, де луки зелені,
Де свіжа духмяна трава.
Аж слина від цього скотилась,
Й жування її без кінця.

Отак вона йде і радіє, усьому,
Що бачить, що й ні.
Не знає вона і не чує,
Що кінчивсь земний її вік.

Не зможе вона вже віддати,
Любов і турботу свою.
Схилилась господарів хата,
Й потрібні «гривнІ» на труну.

Час вже забрав насолоду,
Й не треба дурненька спішить.
Чекають твою божу вроду,
Чекають, щоб лише забить.

Зпустить з тебе шкуру й відтяти,
І нирки і серце твоє,
Що вміло за всіх лише дбати,
Щоб скрізь було тепле й парне.

Щоб бралась від поля в них сила,
Земля, щоб раділа від рук.
Щоб радість текла в їхніх жилах,
Й турботу творили навкруг.

Забудь і змирись може й краще,
Не зможеш пізнати ти все.
Що продано щастя і радість,
Лиш гроші, у цьому і все.

Не треба вже -  виросли діти,
А їхні батьки вже старі,
Не треба вже трав соковитих,
Бо сили не ті в цій руці.

А там лиш асфальт та вітрини,
В пляшках та в пакетах воно.
Під назвою свіже й поживне,
Та все те, воно й не воно.

Не треба тобі цього бачить,
А час вже забрав те що дав.
Життя вже відходить й не плаче,
Хоча й не відчує смак трав.

Гуркоче ось поряд машина,
Привели не тільки тебе.
Бо гроші потрібні нам мила,
Лиш з ними «щасливо» живем.

А вас потихеньку загонять,
Закриються двері тяжкі.
Можливо тоді лише зойкне,
Ще те, що живе у тобі.

В останнє побачиш ті ж сиві,
Від долі обличчя своїх.
Невтомних й по своєму милих,
Простих і сільських трударів.

Їм теж десь в глибинах не легко,
Бо добре ще там десь та є.
Але вже міняє їх щастя,
Нове лиш в грошах, золоте.

Можливо було б все інакше,
Та час неупинно повзе.
І тихо за ним як корова,
Усіх наша доля іде.

Полічені гроші в долонях,
Зраділись господарі з тим.
Що куплять собі новий обрій,
Побудуть в багатстві із ним.

Раненько не встануть до сонця,
Щоб в руки прийняти його.
Оте таке тепле й солодке,
Від неї парне молоко.

Ніяким грошам не злічити,
Того, що від Бога дано.
Як хочете в радості жити,
Не рвіться в багатство його.

Бо час не шкодує нікого,
І він буде возом отим.
Позаду ж запродана доля,
Всіх нас українців, хохлів…

І знову полічені гроші,
Хтось радісно в руки візьме.
А нас, як стару ту корову,
В забій силоміць відведе.

Що продано, той продається,
Навчіться науці оцій.
Продавши самі ж й продаємось,
Закон же життєвий у цім.

А том бережіть, що у серці,
Ми  маєм від наших батьків.
Турботу, повагу і чемність,
До всього куди лиш не кинь.

Любім, поважаймо і себе,
Не треба за гроші лишать.
Себе  і всіх нас свої ж долі,
Що хоче лиш нас напувать.

Що зробиш, таке й повернеться,
Потрібно це добре нам знать.
І тихо доріжка та в’ється,
У бійню чужу, помирать…