Покаяння

...Біль  душі  можна  сприймати  по-різному…  Закопати  якнайглибше,  сховатися  за  маскою  вдаваного  благополуччя.  Та  чи  можна  заховатися  від  себе?  Чи  загоїться  рана,  засипана  товстим  шаром  забуття?
           А  може,  варто,  як  би  це  не  було  важко,  дістати  той  біль  на  поверхню,  вилити,  виплакати,  спокутувати,  аби  жити  далі?
           Мій  біль  –  мій  гріх  –  моя  совість.  Я  дістаю  мій  біль  з  глибин  душі,  я  ділюся  ним  з  вами.  Я  гірко  розкаююсь  і  молю  про  прощення… 


Ви  так  хотіли  в  цьому  світі  жити,
Мої  нещасні,  вбиті  мною  діти.

Чим  ліпша  я  за  Понтія  Пилата  – 
Жорстока  ваша  вбивця,  ваша  мати? 

Беззахисні,  безгрішні  і  безвинні,
Скалічені  в  утробі,  в  середині,

Чим  ви  переді  мною  провинились,
Що  через  мене  в  світ  не  народились?

Мої  скалічені,  рідненькі  діти!
Мене  ж  колись  також  могли  убити, 

Та  матінка  велику  душу  мала,
Вона  життя  мені  подарувала. 

А  я  така  невдячна,  малодушна…
Мовляв,  для  вас  пора  була  неслушна.

Все  виправдань  за  вас  собі  шукала
І  на  прощення  Господа  чекала. 

Знайшлось  би  місце  вам  у  цьому  світі, 
Розтоптані,  ще  не  розквітлі  квіти. 

Я  Матір  Божу  день  і  ніч  благаю,
Аби  вона  забрала  вас  до  раю, 

Щоб  ваші  душі  там  могли  радіти…
Простіть  мене,  убиті  мною  діти.

28  лютого  2010  р



Ненародженим...

Вступ

Життя  –  дорогоцінний  Божий  дар,
Лиш  Він  дає  –  лиш  Він  забрати  може.
Та  люди  нехтують  тим  даром,  що  Ти  дав,
За  те  прости  їх  і  помилуй,  Боже.

Ти  розпочав  колись  свій  Хресний  шлях,
Взяв  всіх  людей  гріхи  собі  на  плечі
І  той  найтяжчий  гріх  у  всіх  віках  –
Убивство  в  лоні  матері  малечі.

Ісусе!  Передвічний  Син  Отця!
Ти  ненароджених  на  Хресній  їх  дорозі
Не  залишай!  Будь  з  ними  до  кінця!
Самі  пройти  той  жах  вони  не  взмозі.

Від  них  відрікся  цілий  білий  світ,
Їх  рідні  матері  й  батьки  вбивають.
Не  жити  їм  щасливих  довгих  літ,
Про  порятунок  душі  їх  волають.

Пречиста  Діво!  В  свій  небесний  рай
Прийми  хоч  Ти  скалічених  цих  діток!
І  заповідь  святу  «Не  убивай!»
Нагадуй  повсякчас  усьому  світу.



1.

Ну  от  і  почалось  моє  життя…
Клітиночка,  що  ділиться,  зростає.
Під  серденьком  матусі  я  –  дитя,
Хоча  вона  про  те  іще  й  не  знає.

Я  –  щастя,  я  –  надія,  я  –  мета,
Я  –  радість  і  сльоза  твоя,  матусю.
А  смуток  щоб  тебе  не  огортав,
До  тебе  ніжно-ніжно  пригорнуся.

Ти  бережи,  матусенько,  себе,
Бо  я  тебе  люблю,  я  вже  людина!
Яскраве  сонце  й  небо  голубе
Благословляють  нас  у  цю  годину.

…Дізнавшись,  не  радієш  –  навпаки.
Невже  посмієш  ти  таке  зробити?
Я  чую,  мамо,  всі  твої  думки  – 
Вони  про  те,  аби  мене  убити.


2.

Вже  моє  серденько  б’ється,
Не  радіє  й  не  сміється.
Я  беззвучно  гірко  плачу,
Бо  матусю  не  побачу.

Мила,  добра,  ніжна,  рідна…
Ох,  матусю  моя  бідна!
То  невже  ж  моя  провина
В  тім,  що  я  –  твоя  дитина?

Я  візьму  цей  хрест,  матусю,
Хоч  розп’яття  я  боюся.
Я  ж  безпомічний,  маленький,
Та  того  бажає  ненька…

3.

Я  росту,  хоч  непотрібний,
Ні  для  кого  я  не  рідний.
Скоро  серце  моє  вирвуть,
В  небуття  лечу,  у  прірву.

Я  вже  маю  оченята…
Подивитися  б  на  тата,
Може  б,  душу  скам’янілу
Мої  очі  відігріли.

Та  навколо  мене  темно,
І  зростаю  я  даремно.
Всі  чекають  ту  годину,
Коли  я  навіки  згину.

         Якщо  ця  тема  не  жахає  вас,  хвилює  і  болить,  повну  версію  твору  "Хресна  дорога  ненародженої  дитини"  можете  знайти  на  моїй  сторінці  у  рубриці  "Інше".
Тут  же  буде  продовжена  публікація  віршованих  фрагментів  теми.
         Можливо,  ці  публікації  допоможуть  не  тільки  мені,  а  й  вам...  Можливо,  для  когось  стануть  своєчасною  порадою,  а  для  когось  -  і  врятують  життя...
--------
обов'язково  читайте  продовження  "Покаяння"...


© дата надходження: 23.03.2010 13:51:37
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=179380