Cofia, reves de vous

Cofia,
reves de vous…


Вертатися не варто, навіть, якщо  дуже хочеться,
       проте пам`ятати потрібно завжди…
               

« Навіть коли безмежні холоди проникають в душу, потрібно вірити в щось…
Віра дає силу, допомагає вижити і чекати…Та інколи цього недостатньо… І все знову повертається на звичний рівень пустої  самотності… На очах сльози…біль і реальність… Важко так , і ти…Просто жити, мабуть варто б задуматися, але скільки вже минуло: рік… два…десять…не знаю. Мабуть перестав рахувати дні , коли ми знову зустрінемось. Та я чекаю тебе… і буду чекати стільки, скільки цього буде треба… Навіть коли мій телефон мовчить, я точно знаю, що це ти…
Пробач , Софіє!.. Я тебе кохаю!»

Твій   Марк ;

 Моменти, коли хочеться повернути втрачене залишають у нашій пам`яті слід назавжди…
    Що потрібно цінувати в людях : доброту, вміння любити, впевненість, розум…? Не знаю… Може і все і щось більше, але я найбільше ціную в людях вірність. Якщо людина володіє цим даром небес, то вона  і спроможна мати ще й решту якостей…Так хочеться, щоб хтось був вірний мені і я…
     Ця історія не просто опис попсового , розбитого кохання, це крок до вічності і вірність тому кого кохаєш. Це заклик до відкритості почуттів…І просто життя… щось на це схоже та це все  історія, котра була пережита колись…
   


                *  *  *
    Він тисячі разів проходив у тих місцях, де хотів її побачити, де колись зустрічав, але марно… Так вийшло, може доля…а може і людський вибір, але все так…Він сумував за її поглядом і смердючим димом цигарок, які вона так любила, за кольором її волосся, голосом…за нею… Кожен день дарував Марку надію на завтра, яке може дасть хоч що-небудь, щоб жити. А що далі? 
      Це один із його листів які кожен день відправлялись внікуди … А вона їх ніколи не прочитає…Вона не з ним, покинула, коли так була потрібна. Потрібна і тепер…Чому? З ким тепер вона? Може самотня? Не знаю, та , мабуть, так випали карти, так судилось.
     Ще один пережитий день…важко. І потроху починаєш миритися з тим, що так вийшло…Але кохання не зникає і біль залишається у серці…морок – ось що на душі . Її шарф, улюблені пісні і безліч відео на комп’ютері…і вона – така жива…Це сон, звичайний сон і більш нічого. Голос…. Її голос лунає в нього в голові щоночі. Боляче….
     Цілу ніч він не міг спати, все думав про те , де ж вона, чому не попрощалася…хто гріє її. Сни , вони покотом міняли одне одного, не давали запам’ятати себе і вбивали.
      А за вікном був грудень…Цього року зима почалася рано, холодні будні примушували забувати числа, ніби це вічність…Небо сипало і сипало білий сніг , чистий і пустий…але вартий чогось більшого, ніж просто споглядання.
      Напевно небеса не хотіли дати йому спокій і тримали своїми хоч і приємними , але владними руками. Час йде  і все навкруг звично міняється лиш він…

             Холодно…. Вже кінець лютого, а холод все ще не відступає. Вітер гуляє вулицями, збираючи  весь бруд і непотрібні почуття… Він показує нам реальність , таку холодну і ніби вічну. Серед простору навколишнього світу ми не помічаємо тих, хто нас цінує…Ага…і кожного дня нарікаємо на долю… і Бога. А це не так…
            Вітер потроху починає підіймати викинуті кимсь поліетиленові кульки, загнавши їх до початку парку , де величезний паркан став для них перепоною… Шелепіт їх пробуджує забуту тишу.
            Мокро…і ніби сніг тане, але температура приблизно  +3. Дим від згарища схожий на туман, він лякає, але водночас приємно стелиться на землю, огортаючи все таємничістю. Мокро… з дахів  капає талий, давно забутий сніг. З кожною краплею все голосніше долинають його стогони…
           Будинки такі мертві, як і їх мешканці… такі сірі і одноманітні…Жесть…Таке починає нервувати, але  всім байдуже, як і мені, але так хочеться чогось нового і рідного. Такого, щоб хотілося жити. Та якось не виходить…і думати, мріяти…біль…ооо… Страшенний біль, з кожним днем все сильніший і сильніший, а може варто звикнути. Не знаю…

        « Чи це життя? Вічно чекати на того кого так любиш, шукати сліди і образ….Я не помічаю як змінюються пори року, події і люди….Я забуваю все, але тебе не хочу…Змиритися з тим, що тебе біля мене нема нереально…Але так вже сталось. Я не маю права забути і я впевнений, що ти пам`ятаєш….Так, ти не забула як ми з тобою катались на лижах…,дивились нудні фільми, я  завжди кричав за розкидані журнали  і одяг…Я знаю…так…я впевнений ти не забула і я все пам`ятаю.
     Цей літній вечір нагадав мені нашу першу зустріч,  сьогодні я був на тому місті. Я плакав…не приховую цього…там мені хотілось кричати, щоб ти почула. Пробач…Чому ти вже мені не снишся? Я хочу побачити тебе…Жаль….Ооо… і музика та, що тоді…Капець…я знаю, що ти поруч…ти дивишся і оберігаєш…Я тебе кохаю! Не так як всі …просто кохаю. Мені кажуть, щоб я залишив згадку про тебе  і жив далі та ніяк…ти в мені…ми поєднані  чимось більшим…інколи я чую стук твого серця і біль…Так знову ….це нестерпно…Я дуже хочу до тебе. Почекай мене….

      І знову ця зла, байдужа  до  всіх осінь…а може і ні ….це не важливо. Знову і знову все повторюється: біль…ти…самотність. Краще забути і жити далі…я знаю…інколи хочеться…Але мені все одно  як ти далеко, чи знаєш ти про те, як ти мені дорога….Досить….Все так … Софіє , пам’ятаєш жовтень 2004…о так .Це було 22, наша річниця… ніби вчора…Той тихий, але холодний дощ…Стукіт його крапель я чую і досі. Ми обнявшись дивились на одне одного і ти сказала : «Може це звучить банально і дещо нечувано, але зрозуміла, що належу тобі. Так! Тільки тобі! Я хочу бачити тебе завжди: прокидаючись біля тебе і засинати, знаючи що ти мій, рідний і близький….Я кохаю і це важливо…» Я прижав тебе  сильно до себе і зрозумів, що ти даєш мені життя…і сили. Ти тільки моя.
   Інколи я починаю думати, що я божеволію…Таке відчуття ніби час грається зі мною, примушує проживати всі моменти знову і знову, чавить останні соки , щоб нічого більше крім знівеченої душі не залишилось…Я здаюсь …все, не можу так…Бо ти забрала моє серце…»












Софіє, мрії про тебе…