Пам’ятаєш ту ніч?
Вітер бив у лице, як слова...
В лабіринтах мовчання –
ніяких надій на рятунок!
Вже від білих снігів
посивіла твоя голова,
Вже від холоду фраз
скам’янів на вустах поцілунок.
Пам’ятаєш той біль? ...
Видавалось, що стогне вівтар,
Верещала душа, як дитина,
облята окропом.
Але ти не почув...
Через латку обшарпаних хмар
Місяць мутно дивився
скривавленим оком Циклопа.
Пам’ятаєш той день?
Як в кліщах омертвілих кімнатах
З тебе дика самотність
перину ілюзій стягнула?
...Знову містом розбитих надій
вальсував снігопад...
Все у тебе було.
Та мене вже у тебе не було.
1995
той день
© Copyright: Ганна Осадко, 2010
Свидетельство о публикации №110121308332
Свидетельство о публикации №110121308332
Рецензии