***

ЕСКІЗ ІЗ ЛЕЛЕКОЮ

Обіруч дороги – золоті жита, понад краєм злегка підмальовані малиновим будячинням. Бруківка подовбана, і машина йде поволі. Мої втомлені очі зупинилися на понівеченій черешні, зачепилися за склад міндобрив і заплющилися з утоми. За нами назирці сунула хмарища, така важка, що я відчувала її навіть спиною. Вона намагалася підповзти зліва, випередити нас, накрити зливою дощу. Грім і блискавка відлунювали тривогою у серці. Поросла споришем, мало експлуатована бруківка раптом перейшла у добре висипаний путівець (почався новий колгосп) і ми газонули, відірвалися від хмари. Далі пливли посеред стиглих жит у блакиті ранкового неба.
Наїжджена дорога обірвалася раптово. Наш старенький „Запорожець” брьохався у ковдобинах: „ну, вірненький, ну”... Останнє зусилля – і ми на моріжку перед хатою баби Теклі.
Її біленька оселя стояла на горбку, вся у квітах, стіни розмальовані виноградом, до плоту тулився кущ ліщини. Ще зеленкувате картопляне гудиння збігало до річки, в якій полоскалися верби.
Баба Текля, ставна, висока, смугла лицем, була відома на всю округу зіллярка. Вона причарувала мене з першого приїзду, коли я почула від неї язичницькі замовляння. Відтоді її святкова оселя вабила повсякчас.
Але наш „Запорожець” надривався даремно, бо в храмове свято баба не врачує. Ми вручили їй обіцяну отруту для колорадського жука і за хвилину знову хурчали баюрами.
У ту мить, коли серце моє, здавалося, покине грішну землю, машина вирвалася на твердий грунт і рвонула назустріч грозовій хмарі. Польові ромашки тривожно закипали білою піною, а на смужці скошеного жита стояв спокійний лелека. Трохи далі (світе ясний!) – скільки лелек! Аж до самого обрію видніється безліч скульптурних силуетів: спина, дзьоб – паралельно лінії горизонту. Повільний плавний рух – і знову вічність у часі і просторі. Лелеки! Звідки? Яким побитом? З часу чорнобильської аварії я їх не бачила стільки. А це хто, сивий, граційно витягує шию? Невже чапля? Жива чапля! Он – друга ... третя. Ти ще дихаєш світе? Ти ще живеш!..