***

ЕСКІЗ ПРИП’ЯТІ


„Чи ж то світові треба Чорнобиля,
щоб відкрились кордони й розкрилися душі?”

Якось отримала листа від подруги, якій (уже хворій) наприкінці травня 2003 року „пощастило” добитися до залишеного (напрошується – зрадженого) людьми міста: „... ношу побачену Прип’ять у собі, боячись розхлюпати...”
Обпалені чорним болем ластівки летять на свої спустошені гнізда. Летять уві сні чи наяву... А ластів’ята мали б набиратися у тих гніздах сил і, натренувавши молоде крило, летіти у пошуках сенсу життя. Натомість порожнеча, неприкаяність, хвороби...

„Вже біля кореня мого народу лежить сокира”

... Моя пам’ять зберегла ще мирну Прип’ять. Їй невідоме моторошне безлюддя мертвого міста, серед якого уціліла кішка треться тобі до ніг. Жах загубленої душі відчули мої батьки, побувавши у покинутому місті.
А спогад, мов кресало, викрешує один із епізодів, який за інших обставин просто забувся б.
... П’ятирічна донечка засвоює ази абетки і тому змушує мене читати побачені гасла, а їх у місті чимало. В центрі на одному з будинків помпезними літерами виведено: „Хай буде атом робітником, а не солдатом”. Хто такі робітники і солдати доньці відомо. А от атом... „Ні, ще менший від Дюймовочки, – пояснюю, – і коли він у наших (бо дитячий світ поділяється на „наших” і „чужих”), так от, коли цей атом у наших, мирних руках, то змушує працювати фабрики, заводи, освітлює будинки. Бомби наші теж мирні. А коли атом у чужих руках, то – біда”.
А ще впам’ятку цитата з буклета про м. Прип’ять: „...атомна енергетика – це виробництво, яке на ІV Женевській конференції з питань мирного використання атомної енергії було визнано найчистішим і найбезпечнішим для навколишнього середовища з-поміж усіх галузей промисловості”.
А що цей мирний атом-робітник одного дня може стати вбивцею?! Хто про це думав?
Мій біль, моє місто-немовля, що зістарілося і посивіло, і вмерло в одну квітневу ніч... Мій розпач і моя, тепер одвічна, тривога – донечка, молитва за всіх і кожного...

ЛИСТ

А мальви, доню, так і не зійшли.
Чи то насіння від дощів прогниле,
чи не спило ще ростової сили,
ти чуєш, доню, мальви не зійшли.

Жахається весна пасхальних свят:
роззявлені, щербатим чорним ротом
зліпились в крик одвічної скорботи
порожні гнізда мертвих ластів’ят.

Цей світ такий – ні сіяти, ні жати,
а ницість духу звуть тепер любов’ю...
З дороги щастя чи з дороги болю
тебе, моя кровиночко, чекати?

То які буклети, які конференції могли застерегти від такої трагедії? Одна чорнобильська ніч змусила тверезо поглянути і на мирний атом.
Я ж відтоді
зціловую горобину сльозу з мертвої щоки міста.
Гіркнуть уста мої, усміх гіркне.

Десь тут притрушені стронцієм сліди моєї доньки... Їх не зцілувати.