Бiлi вiршi

                І.



        Він і вона.

     Він бере її за обидві руки
     І веде по пастельних барвах всесвіту.
Їх вітає все – кричить – нумо, за нами –
І вони ловлять все за його кінчики.

   Вона заперечує за звичкою
І боїться зовсім нового, що прийшло
з вітанням всього – я боюся впасти!–
зустріти землю, що над нами – річкою.

        Він і вона.

   Він попереду біжить, хоч не зовсім
спокійний сам – першим ковтати темряву;
але першим – і зустріти першу птаху,
першу зелену гілочку, світло – першим.

   Вона починає звикати жити –
Без світла, зеленої гілочки, і –
без птахи, мовчки чекати небокраю –
просто тримати його руку, вірити.

        Він і вона.
   
   Він знайомить її з усім знайомим,
Дивуючи все новою безмежністю –
Тремтить від її погляду, наче знову –
Знову вперше зустрічається з втраченим.

   Вона вже наче більше не бажає –
все більше і більше кохаючи жити
кохаючи, знаючи, відкриваючи
знову вперше той світ, який він створює.

 Він і вона.

   Він мріє поклястися їй – але ні –
Саме це підкине його вище, глибше,
саме це і стане вічною клятвою,
яка не відпустить ні за що на Землі.

   Вона мріє почути їхню клятву,
але відкидує її – вона зайва,
а зайві слова – залишімо на потім,
на мить впорядковуючого хаосу.

        Він і вона.

   Він мислить її такою, як зараз –
Це – вся вона, це все – її, володіння
пір року – і торкається її душі
і вуст, – тримаючи за обидві руки.

   Вона розчиняється, наче світло
в небі, оживає першою гілкою
зелені, відчуває себе першою
птахою, що принесла звістку про життя.

        Він і вона.

   Він – вогонь і сонце (полум’я і день),
Які охоплюють собою все живе,
Приносячи рух – і спиняючи все
На мить, яка зупинилася навіки.

   Вона – вода і земля (море і ніч),
Які дають вогню стимул до боротьби
за те, що він охопив на мить хаосу –
На мить, яка зупинилася навіки.

    Навіки – їх благословляє все
     Шепоче – нумо за нами –
    Навіки – розчиняється в них
      Тримає – за них – клятву.
 
        Він і вона.
               

   


ІІ


Заблукала
     королівна у лісі
і плакала.
 Вона шукала стежки додому і, бачачи тільки ліс, дивилася догори. Вона благала так: "Дай, Боже, знайти…"
Все пливе, пливе, геть, кудись –
вона благала
світле сонечко…
Заблукала
королівна у лісі
і плакала сама.

Все летить, мимо летить кудись,
і крізь це бачить хтось
зовсім бідну,
саму,
кого ангел беріг
і простив!..

Заблукала, заблукала і зникне – без сонечка.
Вона благала землю родючу!..
(Все пливе, пливе, туди, кудись…)

Заблукала…
королівна у лісі –
і плакала –
сама – …