Пішла...
«Хтось… Розв’яжіть мене!» -
Лунають стиха звуки.
Було мені приязно, було комфортно і сухо.
А тепер лежу тут, потьмянілий,
наче щеня забарвлення соболиного,
Ковдрою задушений. «Зніяковів я!..»
Тебе, таку простодушну,
Прийняв в свої обійми!
І повірив вперше казкам кольору місяця,
Про роки довгі на орбіті пристрасті,
Про країни далекі, плани широкі,
А ти! Наче я був дівчинкою…
Витікаю тепер отрутою з ліжка,
Відцуравшись лівої його половини.
Адже її любила ти.
Ушла...
© Copyright: Тэта Браян, 2010
Свидетельство о публикации №110120301150
Свидетельство о публикации №110120301150
Рецензии