Друга котяча елегiя
Горобці верещали, дружина несла ахінею.
І сусідська руденька дивилась зі свого вікна,
І я нявкав до неї – неначе молився на неї,
Я ступав підвіконням, так буцім ішов до шлюбу!
Я не бачив межі, я не вірив, що все – зникоме!
…Прибігала учора поетова ніжна згуба,
Цілувались, допоки дружини не було вдома.
Потім він бурмотів через сон: «Я щасливий, Мачо»,
Я - дивився у шибку –
її не було, не буде…
Це – довічна в’язниця…Я плачу? Коти не плачуть!
Плачуть люди, поете, маленькі, як Всесвіт, люди…
Потім я звар’ював... Як шуліка, злітав до стелі!
Я карнизи зривав, я зривався, я падав долу!
Я цей світ руйнував, наче Бог! І почав з постелі –
Жовті плями на ковдрі... І пір’я спадало кволо,
Осипалось, кружляло, у рот набивалось, билось
Щось у серці...
Він потім сказав – каструвати треба.
…Операція. Світло у світі. Та щось змінилось
Може, колір гардини, а може, і колір неба.
Щось таке...
Порожнеча побільшала. Все простіше.
Я лежу в завіконні, її ірреальну бачу…
В неї п’ять кошенят. Мій господар поему пише.
Час від часу торкнеться рукою: «Тримайся, Мачо».
Я вже знаю, що світ – трикімнатний, що те кохання –
Це марничка минуща. І що за вікном - байдуже.
Я щасливий. Бо я – досконалий. Лише прохання:
- Називай мене краще Платоном, двоногий друже…
2007
Свидетельство о публикации №110120108970