Перша котяча елегiя

Він сидить за столом. Він у капцях. Бо він – удома,
Він тут вірші складає від ранку. А вже обід.
Він – поет український, собакам усім відомий.
Я лежу біля нього. Бо я – його чорний кіт.

Він годує мене і зове  претензійно – Мачо.
Але – будьмо відверті! – ця кличка – одні понти,
Бо усе, що я бачив – а я так негусто бачив! –
Тільки танці пташині з віконної висоти….

Тільки танці пташині… Тоді я ступив – і… випав!
І життя прокрутилось, як стрічка німого кіно:
П’ятий поверх, горобчик, пір’їнка, крислата липа,
Латка неба. Бур’ян. Матіола. Життя – лайно.

Потім довго лежав. У траві. А тоді на ліжку.
Він приносив ковбаску – і клав до покоцаних ніг…
Час минав. Мені  снилась руденька сусідська кішка -
А йому – карооке кохання.  І перший сніг

Закрутив-забілив, і зиму замутив нехилу,
Дні були однотонні, були кольорові сни,
Так ми жили тоді. Але й файно тоді ми жили!
І чекали любові – як перших слідів весни.

2007