У філармонії сидів
і слухав музику тривожну.
То був без слів неначе спів
про ту трагедію безбожну.
Я ледве стримував сльозу,
що наверталася на око –
оцю сльозу в житті несу
на споді серця десь глибоко.
Вона бентежила думки,
хотіла вирватись назовні.
В душі римовані рядки
роїлися, сльозами повні…
Рік сорок сьомий пригадав,
своє дитинство у Донбасі,
шахтарський люд голодував, –
я був у першому ще класі.
Коли мільйонами октав
лунав тріумф великих націй,
проклятий голод заїдав
я влітку гронами акацій.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
У грудях спів іще звучав
філармонійного органа,
а біля скверу догорав
вогненний хрест, мов свіжа рана…
Газони снігом замело.
Гуляла містом ніч осіння.
Мене само щось привело
до храму Божого спасіння.
Я на святу ступив стезю,
щоб помолитись в храмі Божім,
і вже не стримував сльозу,
бо сльози ці ні з чим не схожі.
Сльоза
© Copyright: Юрий Ош, 2010
Свидетельство о публикации №110112905141
Свидетельство о публикации №110112905141
Рецензии