Передчуття триптих

1.
Застудою    дихає  вітер    в  лице    листопаду,
Мегаспокій  землі  …  Тиша…  Чи  не  до  біди?
А  ворожбитка  все  не    розкладає  карт  колоду,
Не  відриваючи  очей  від      зосенілої    води… 

А  на  воді  лише  відбитки  хмар  і  перекинуті  дерева,
Безлисті,    чорні,    наче  обгорілі  стовбури,
У  цю  глибінь,  повір,  дивитися  не  треба…
Там  мертвими  живуть  примари-упирі.

2.
Боюсь  торкнутись  попелу    від  ватр,  в  яких  згоріло    листя,
Чи  то  відбулась  літа  страта?  І  ешафот  під  ним  зотлів  …
І  натовп  скаженів,  і  біг  ,  волав,  бо  чим  сплатити    мито?
За  душу  охололу,  і  розпашіле  хіттю  тепле  тіло.

Оманливий    туман    напнув    прозорі  хоругви  з  нейлону,
В  якому  лиш  розвидниться,    мабуть,    в  полудні,
А  до  чиїх  грудей  тулитися?  Кому  поплакатись  в  долоні?
І  не  замерзнути… Лиш  рік, а не життя, закінчиться у грудні.


3.
Вже  так  незадовго  нам  небо  зішле  витинанки  сніжинок,
Божевільно–благально,    самотність  чиясь    трендовата*
Проситиме  дзвону  набагного,  співу  й  хоч  вбогих  поминок
На    зимні    нагріб’я,  -  заметів,  з  небесної    теплої    вати.

І  після  сполошного,-  знову    з  Зазим’я    тридзвоном  пророчим
Воскресінням  сполошене  небо  відкриє    дорогу  до  себе,  -   
І  знову  мале  жабеня    в  люстерковість  ставкову  ускочить,
Сполохає  вічність  і    колами  піде:  так  треба,  так  треба…


*трендовата  -  прокажена  (польс.)