Котик Васик

  (Казкова бувальщина)

Розповім я вам, хлоп’ятка
і гарнесенькі дівчатка,
казку невідому:
донька як моя Ганнятко
десь знайшла мале котятко,
принесла додому.
    Перше знайомство
“Ой, який він смужкуватий
та ще й кострубатий!” –
так зустріла доньку мати.
Радо до котяти
підійшов сам тато
і сказав: “Оттак-то…
Пропоную це цибате
Васиком назвати”.
    Життєві переміни
Мама бережко, мов скрипку,
узяла котя,
і… Васько м’ясце та рибку
їв потроху, як дитя.
Васик тож у нас прижився,
ми здружились з ним.
Він невдовзі так змінився –
став котом міцним.
    На прогулянку
Хоч нам часу бракувало,
зайвого ж ніхто не мав,
навіть тато з ним, бувало,
пізно ввечері гуляв.
Тільки прийде він з роботи,
Васик вже біля дверей.
Тата ждуть нові турботи –
двоє Васика очей.
   Котяче знайомство
А надворі, як без тями
чи собака злий,
Васик бігав за котами,
мов дикун малий.
І здіймався між хатами
ґвалт, розгардіяш.
Це знайомився з братами
Васик – котик наш.
    Раптове свято
Було у хаті прибирання.
А справа ввечері була.
І раптом без попереджання
погасло світло. От діла!
В темноті кожен спотикався,
зчинилась справжня метушня.
А Васик-кіт від нас ховався –
гадав, що це якась гульня.
Отож, прибрали, як зуміли…
Та вже як світло зайнялось,
“Ура!” – у хаті скрикнув хтось,
Васько наш лапкою умився –
раптове свято почалось.
       На кухні
Вранці кіт будильник слухав,
разом з мамою вставав,
і за кожним її рухом
він уважно слідкував.
Куховарки дві в нас стало –
Васик мамі помагав:
доїдав шкварки із сала,
хвіст від риби смакував.
І при цьому, хоч не кволу
Васик вдачу мав,
він ні крихітки зі столу
зроду сам не взяв.
     Телеглядач
А як вечір, на дивані
разом з нами він сидів,
бачив на телеекрані
пребагато різних див.
І, бувало, серед ночі
теледядько так брехав,
що наш котик неохоче
слухав дядька й позіхав.
    Уроки готував
Та найбільше наш котуся
із Ганнусею дружив,
бо, якби не ця Ганнуся,
Васик би у нас не жив.
Котик з мамою зі школи
зустрічав її щодня,
не минав цю мить ніколи.
Словом, це була рідня.
Він з Ганнусею до ночі
теж уроки готував,
на столі як мружив очі
і під лампою дрімав.
        Рибалка
Влітку ми пішли до річки,
де на лоні красоти
сосни біля красень-стрічки
спозирають з висоти.
Як прийшли ми на природу,
розважався, хто як міг.
А Васько дивився в воду,
ніби щось він там стеріг.
Раптом лапку піднімає
наш Васько і миттю – р-раз! –
вже у кігтях він тримає
рибку, наче напоказ.
Скільки рибок наш рибалка,
заповзятливий котусь,
на дозвіллі нарибалив,
розказати не берусь. 
     Мандрівник
Котик нашої Ганнусі
став загальним пестуном…
І до рідної бабусі
ми поїхали з котом.
Васик тихо у вагоні,
мов зразковий кіт, сидів,
те, що був як у полоні,
показати не хотів.
Тільки очі так блищали,
мов жаркі вогні.
“Ти злякався?” – ми питали.
Васик мовив: “Ні!”
У бабусиній хатинці
Васик спершу навпаки
все мотався наодинці
і вивчав усі кутки,
а як вийшов на природу,
враз зустрів котів-невдах,
поганяв їх по городу,
одного загнав на дах.
        Утікач
Та, як кажуть, вовка скільки
в себе вдома не корми,
тягне в ліс його настільки,
що втече й серед зими.
Словом, повної свободи
Васик, бачив я, бажав,
бо котячої породи
в нього норов вирував.
Кілька раз Васько губився
чи по-простому – тікав.
Міркували, де ж він дівся.
кожен з нас переживав.
А якось котусик Васик
аж два тижні пропадав.
Отакі от викрутаси
котик милий викидав.
Побігайка біля хати
я знайшов у бур’яні.
І Васько як винуватий
низько кланявся мені.
       На дачу
Влітку свіжого повітря
на природі щоб ковтнуть,
щонеділі ми нехитрі
готували речі в путь.
Щонайперш маленький кошик
із комірки я виймав,
без вимог і без запрошень
в нього Васик сам стрибав.
Я сідлав веломашину,
вішав кошик на кермо,
і… за лічену годину
біля дачі стаємо.
   Дачний терорист
Не сидів на дачі кряком
котик-велосипедист,
аж собаці ніс подряпав
Васик – дачний терорист.
І воно б усе нічого,
як спокуси навкруги,
та Василько, крім усього,
знову взявся за біги.
У сусіда на горищі,
на далекому багнищі,
де висока осока, –
скрізь знаходили Васька.
Вже по всьому йшло до того,
що у нашому житті
котик коника крутого
викине на видноті.
Так і вийшло… Якось браво
за котом він дременув.
Ми – за ним. Васько лукаво
тільки хвостиком вильнув.

Та біда прийшла сама.
Це було під ранню осінь…
Тож Васька у нас нема.
Хоч шукаєм його й досі.

       * * *
Час минає… Та, бува,
щось в душі так залоскоче,
як Васькова голова
раптом сниться серед ночі.
             
      Друзі!
Під кінець сказати
ось що я хотів:
щоби спокій мати,
бережіть котів.