По той бiк вiкна

Ніч знімає шар засохлого бруду, що налипає кожного дня шкарубкою скоринкою на поверхні душі, хітиновим хітоном вкриваючи почуття і емоції, панцир байдужості, що мав би захищати від страждань, а натомість робить схожим на зомбі бездушним монстром.
Та ніч...
Тонким тендітним торканням тихенько вилущує свіжу, лискучу, тріпотливу та таку вразливу і відкриту до усіх шепотів та шерехів, доступну до прохолодної свіжості поруху листя на сивих тополях по той бік вікна, і світла, що падає з нього примарною жовтою перевернутою трапецією, нижня основа якої: ось вона, поряд – хочеш – торкнися, а верхня ховається в гіллі дерев, в купах опалого листя, що терпко пахне аномальним цьогорічним листопадом; і стирається межа між життям та смертю, між сьогодні і завтра, між тобою і мною, між темрявою і світлом, між правдою і вимислом.
Все насправді. Все можливо. Папір – справжній, він всотує кожне моє слово, він бачить мене наскрізь, яка я є, яку мене звільнила ніч, очистила  і відродила.
Назавжди.
До самого ранку.