Ти трішки менший мого безсоння...
Не лізу я до очей бездонних.
Ти дуже гарний.Але не надто,
Щоб я тебе називала святом.
Ти грієш пальці в Її волоссі,
А мрії бігають голі-босі,
Стирають ноги. Бо ж я і досі,
Як перехрестя твоїй дорозі.
І вже не будеш легким і світлим,
Бо ти, як грішник, навчивсь любити.
Ковтаєш дні – кілометри солі.
Кричиш в’язниці, що ти на волі?
Ні, ти не будеш легким і світлим,
Бо ти, як справжній,навчивсь любити.
Холонуть пальці в Її волоссі,
Бо очі в Неї блакитні й досі...
Голодний стогін...Нема душ ситих
Між тих, що звикли отак! любити.
Ти трішки менший мого мовчання.
Ти наче небо з його світанням.
Ти дуже гарний,але не надто...
Я іншого називаю святом...
І він не буде легким і світлим,
Бо він, як я,научивсь любити...
Менший мого безсоння...
© Copyright: Катерина Бурда, 2010
Свидетельство о публикации №110111308042
Свидетельство о публикации №110111308042
Рецензии