Слова

                Усі слова уже були чиїмись...
                Ліна Костенко
            Коли сипне осіннім з рукава
            І листопаду заметіль закрутить всюди,
            Мені здається, що листки -- слова
            Й жили колись, поки жили їх люди.
            Що кожний рветься променем з душі,
            Як пам'ять серця, що горить-палає:
            Цей -- мов розпачливо-благальне "напиши!".
            Той -- навідліг відкинуте "кохаю"...
            Мов маяки, вдивляються у світ
            Сигнали жовті із беріз і кленів --
            І молоде, бадьоре "всім привіт!",
            І заповіт -- останній шепіт нені...
            Для кожного листка і слова -- мить,
            Їх не стопчи бездумно під ногами:
            Он, чуєш -- в муках корчиться, болить
            Уже без адресата слово "мама"...
            Найперший сполох і останній схлип,
            Народження, пробудження, вмирання...
            Мовчання, пам'ять безгоміння, крик,
            Творіння, муки, радість, біль кохання...
            Вмирає листя. І смутніє гай --
            Так друга проводжають на світанні
            Удаваним "до зустрічі, бувай!" --
            Хоча обидва знають: ця -- остання...
            Тремтіння посмішки і неба сірий склеп.
            Упало в обрій полотно розлуки.
            У воронні, печальному, мов креп,
            Дерева простягають мертві руки.
            Колючий вітер крутить віражі,
            Змітає, знов вирівнює в паради
            Плямисте листя -- одкровення лжі,
            І почорніле, загрубіле -- правди...
            Листки, листки... Лісів прощальний біль.
            І листопад не може стати звичним.
            Під сивим вітром в небі голубім
            Спадає листя, мов слова -- у вічність.
            Всьому свій термін. Сумно облетить
            Осінній жаль і десь в зимі розтане.
            На павутинці осені тремтить
            Чиєсь життя -- немов листок останній...
            Туди, звідкіль немає вороття...
            Натруджено і гірко вітер втихне --
            Бо слово, важливіше за життя,
            Спішило так. Але на мить не встигло...
            Коли листки опалі і трава
            Впокорені й до всього мовчки звичні --
            Прислухайся: то падають слова --
            Чиїсь життя, що відійшли у вічність.


            Ілюстрація із Інтернету