боляче тим... хто кохае...

Їй було добре. За останні декілька років вона вперше відчула себе живою, і ту, яку кохають...Було приємно, коли хтось телефонує з іншого континенту і просто запитує "Як в тебе справи?", бо комусь, напевно, не байдуже.
Вона чекала його від лютого, поки він приїде з далеких країв...вона любила...Липневий день звів їх разом і ніби все добре, на диво добре...Потім знову місяць розлуки, але постійні дзвінки  не дозволяли в ньому сумніватися...Їй хотілось літати, так, високо в небо, бо він дав їй крила. І закохалась...безтямно. Вона відмовляла всім, хто прагнув зблизитись з нею, бо був лише він, такий рідний і близький...
Та з`явилась інша і він як на новий кусок м`яса повівся...
Її дорога додому була простелена слізьми, важкістю образи і простою незрозумілістю подій. Сльози стікали по щоках, а в голові не було ненависті до нього,бо ж любила, хотілось дізнатись " Чому?" Чому так сталось, що зробила не так? Боліло...і кожен день все новий, і новий біль, чужі сни, розбиті мрії, проста ілюзія життя і відчай. От тепер вона зрозуміла примітивність всіх, однаковість в своїй манері...
Одного разу вона не втрималась і написала йому електронного листа, а в відповідь почула те, чого найбільше боялась - байдужості " Я не можу примусити тебе когось кохати, а когось-ні...не мороч собі і мені голову. Нічого не може бути: ти далеко і користі ніякої...Давай залишимось друзями." Ці слова порізали живцем без ножа, а боліло то як... і досі й болить...
Він просто забув або навіть не вкарбовував в пам`ять, як вона...Просто не треба було їм зустрітись, було б набагато легше і хотілося б жити.
Чому ми так часто робимо боляче тим, хто без нас не уявляє свого життя,для кого ми найдорожчі, хто часто про нас думає, хто живе нами...хто кохає...