***

"Чи так буде завжди?! Мені вже тридцять, а все залишається як і раніше. Хочеться трохи страждати, кохати, вірити, сумувати і чекати, не знаю кого чи що , але мені це потрібно. Трохи набридло повертатися до дому, знаючи, що тебе ніхто не чекає, що нікому не потрібна. І лиш секс без почуттів вночі з якимось новим дурнем, який повівся на гарне тіло і зовнішність, йому ж все одно хто я, який в мене характер і чому я така. Так….!!! Вибач, я не вимагаю чогось надзвичайного. Мені непотрібно ні зірок з неба, ні клятви у вічній вірності, мене просто треба любити… Кохати… Мені потрібно знати , що хтось є поруч, той, хто підтримає мене в потрібні моменти, хто не забуватиме про мій день народження, хто терпітиме мої зухвалі примхи, хто бачитиме в мені щось більше ,ніж просто об`єкт для фізичного задоволення, хто казатиме про мої помилки, хто сумуватиме, коли мене нема близько….Так!!! Може нереально, але це мені потрібно. Ти мені потрібен… Твій голос, стук серця, близькість….Хм….Як жаль, що ти так цього і не зрозумів…Напевно просто не хотів зрозуміти…. Все, досить, забудь! Він в минулому, в нього сім`я, а ти сама.
Так! Напевно не треба було згадувати, щось погано на душі стало. Таке відчуття , ніби, в лікарні відрізали якусь частину тіла, а ти її бачиш , але повернути не можеш, проте вона твоя, така до болі знайома і рідна. Її вже пришивають якомусь іншому пацієнту і приживеться, хоч і не його. Нема вибору, мусиш, а то підеш на корм скаженим собакам чи на щоденні вивчення анатомії студентами, в якусь довбану лабораторію.
Напевно інший хтось на моєму місті звів би кінці з життям, порізавши вени в ванні чи отруївшись газом на кухні. А я живу..."