Відпускати тебе, те первісне сплетіння планет,
Що примарою грає в незвичні хвилини мовчання.
Дні пусті... і осінні вже ролі сюжеш
Розбирає тихенько, не залишить нам навіть прощання...
Вечір віє печаллю і тихим холодом стін,
Що залишить твій слід і тремтячо сплетуться руки.
Мабуть, вже не поставить їй квіти на подушку він
Під безжально важкі безнадійного серця стуки...
Біль пронизує вени; так хоче схопити живе,
Щоб зламати свідомість, порізавши мрії і сни
І зітерти життя, потішаючи тільки себе
І просте забуття, як сліди крижаної весни...
Крижана весна...
© Copyright: Хельга Рейнер, 2010
Свидетельство о публикации №110102804726
Свидетельство о публикации №110102804726
Рецензии