День минає, а ми ходимо по світі, наче привиди,
Шукаючи загублених пісень.
- Чом ти не прийшов..., - Вітер догорів
Сніг упав, розтікся і висох.
Все перетворюється в безглуздя.
Над цвинтарем виростають дерева.
На деревах співають пташки.
Діти ідуть додому, наспівуючи
Те, що ми загубили.
Сонце сідає. Ніч настає.
Куди подівся ти, чому тебе немає серед живих?
Кому збираєш ти пальцями розбите скло?
По небу дзюркоче річка, хитається та пливе
тихенько пуста колиска.
Світло і темрява перебігають одне за одним
Все швидше і швидше,
І все марне та суєтне, зливаючись,
Стає суцільним білим шумом та спокоєм.
Може то і є царство небесне,
і вже остання ціна смерті?
Одна маленька приватна смерть
© Copyright: Борис Смыковский, 2010
Свидетельство о публикации №110102505173
Свидетельство о публикации №110102505173
Рецензии
Борю, дійсно, роздуми на теми, які відвідують час від часу...
Але - діти співають - не розгублене!
І привидом - хто себе вважає?!
Борю - оптимізму!
Живімо!
Надя Чорноморець 29.04.2011 10:01 • Заявить о нарушении
Але - діти співають - не розгублене!
І привидом - хто себе вважає?!
Борю - оптимізму!
Живімо!
Надя Чорноморець 29.04.2011 10:01 • Заявить о нарушении
Безумовно!
Це досить давній вірш, написаний немов від імені померлого щойно чоловіка,
що був написаний на смерть друга.
Може так він буде зрозуміліший.
З посмішкою.
Борис Смыковский 29.04.2011 14:17 Заявить о нарушении
Це досить давній вірш, написаний немов від імені померлого щойно чоловіка,
що був написаний на смерть друга.
Може так він буде зрозуміліший.
З посмішкою.
Борис Смыковский 29.04.2011 14:17 Заявить о нарушении