Обрамлення

О, ключнику Петре, не мусить все бути по "ГОСТу".
Давай, відчиняй же! Послали, казали – лізь просто.
Сміялись, що думку мою до уваги пропишеш.
Вона – сиротою – такою, що зашморг колише.

А будь ти не Першим, у шпарку видився би інший
і міряв би оком, відтиснуті німбами, інчі,
а смерть би придумав для мене солодшу, гарнішу,
та й біль би зимнішав, простішав, тупішав, крав тишу.

Долоню натерши, подзенькуєш в`язкою дзвонів.
Вже сонце затерлось, а з ним і зміліло осоння.
Бесоння, мов сонях, облузаний до насінини
і тіло звикає до вчасного розкладу й глини.

Корінням припертий, пронизаний – спитий до кості,
чекаю під тінню пташиною світла у гості.
Мене прибуває весною – гілками й бруньками,
обличчям жеврію, оркестрою видутий, мамі.

Дивись, он конверти, де списаний холодом шепіт,
тримається літер, мов полум`я – подихів степу.
То серце писало – аж мокнули з повеня щоки,
коли витискав ти корінням чорнило на соки.

І так би й завмерти сходиною, десь при порозі,
відчути твердиню стопи і байдужість прогнозів.
А ти все лякаєш: ось-ось і відчиняться брами,
і я розживуся, як світло молитви – устами.

21 Жовтня 2010