Скорбота душ невблаганно

I
Вона була прекрасна, як богиня,
І чарували всіх її вуста,
І тая мова, що як пісня лине.
Але як зовні не була душа...
Страждання, муки, біль, що серце крає...
Все, що лишала діва чарівна.
Лишали те, що швидко не минає.
Лишала смуток з келихом вина.
Вино лишала – пам’ять не забути...
Вином були тоді всі почуття,
Яких старанно він хотів позбутись,
Якими вона вбила сенс життя.
Але життя належить долі жартівниці,
Бо через роки місяці і дні,
Вона надала змогу їм зустрітись,
Щоб знову були разом, не одні.
Йому було цього тільки і треба!
Покинув він і дівчину свою...
Щоб знову піднестися вище неба,
Щоб знову бути з тою, як в раю.
А як же та, якій він дав надію?
Та нащо вона йому? Він же грав!
Йому не заважала та подія,
Що в бідної дитини спокій вкрав?
Роками, вона була лиш дитина...
Та серцем вже дорослою була.
Бо знала як вогонь пече у спину...
І знала як говорять: ”Ще мала!!!”
Їй боляче було – вона переживала.
Нехай в очах був і смуток, й печаль...
Бо ж дівчина в безпам’ятстві кохала,
Людину безсердечную нажаль...
Мала знесе всю біль! Я добре її знаю.
Пробачить все йому... Бо чесная вона.
Загоїть в серці те, що швидко не минає.
Залишить тільки смуток із келихом вина.
Та знову жартівниця-доля забавляє.
Бо потішатись любить на людських серцях.
Мала забула те, що швидко не минає...
Не спалахне вже вогник пристрасті в очах.
Він кинувся до неї, як дитина.
Почав розповідати почуття...
Сказав, що він оту давно покинув,
Бо зрадами вбивала сенс життя.
Він плакався на нещасливу долю.
Благав малу почати все з нуля.
Казав, що не завдасть їй більше болю.
Бо ж дівчина вона вже – не дитя...
„Ой де ж ти був, мій хлопчику, раніше?
Коли тебе я кликала вночі.
Коли всі почуття були простіше.
Коли я не дивилась вдалечінь!
Подивись навкруги! Ти крім себе щось бачиш?
Та не бачиш нічого! В тебе ж серце нема!
Я тебе вже не люблю, а вона не пробачить!
Й не благай бути разом, все одно все дарма...”
І виросла мала, і стала, як богиня.
І чарували всіх її вуста.
І тая мова, що як пісня лине.
І тіло було гарне...і душа...

II
“Подивись навкруги! Ти крім себе щось бачиш?
Та не бачиш нічого! В тебе ж серце нема!
Я тебе вже не люблю, а вона не пробачить!
Й не благай бути разом, все одно все дарма...”-
Такі слова він чутиме щоночі,
Прокинувшись у сяйві зіркового неба…
Він знову намагається зліпити очі,
Та спать не може без коханої-без тебе!
Без неї не життя,а існування.
Без неї вихідні-це сірі будні.
Вночі без неї у душі повстання.
Як капітан без неї-на пустому судні.
Він марить,що колись вона пробачить,
Що знову будуть разом,як хотілось…
Що ті слова уже ніщо не значать,
І що вони ніколи не сварились…
Вона ж у свою чергу зараз з іншим.
Не може спати-думає про нього.
І визнає,що вже не зможе більше,
Як його покохати-більш нікого.
Вона зі мною ділиться ночами.
Прийде, візьме мене за руку…
І плаче,а я слухаю-я ж «мама»!
Це ж я її створила-її муку.
А я скажу їй: «Плач,дитинко мила!»,
І обійму,як мати обіймає-
«В тобі є гордість, воля і є сила,
А що ти плакала,хай більш ніхто не знає!
Ти не кажи нікому,що кохаєш!
Що тільки через гордість все сказала…
Мовчи!Мовчи! А то себе зламаєш!
Й тікати будеш,як і я тікала…»
Та тільки доля отакая штука,
Хай ти від неї крийся та ховайся…
Вона не дасть тебе до горя в руки-
Ти лиш свого кохання не цурайся!

І ось іде одна в суботній вечір,
А серце їй щось каже…відчуває…
І зустріч їх-він взяв її за плечі-
Вона до нього голову схиляє.
Він обіймав її, і цілував долоні…
Та думки, спогади про біль-здригнулась…
Хоч прагнула лишитись у полоні…
Та все ж пішла…пішла й не озирнулась.

III
Скажу я вам: «Радійте люди!»-
Частини третьої не буде! =)))