Фотка у скринцi на yahoo. com

Він таки їхав… Поїзд врізався, як чорна гадина, в сутінки прілого вересневого дня. Парко. Він в цьому поїзді, разом з ним. Летів? Куди? Хіба можна потрапити в віртуальність у купе швидкого поїзда? А може?.. Він не знав…. Просто їхав. Бо вона покликала, а може пожартувала, як завжди... Чого він тут, у цьому замкненому просторі , на верхній полиці?.. Так безнадійно, безглуздо, так чудернацьки-загадково, так безапеляційно, діаграмно-імпульсивно.
Ааа… «Мабуть спіраль набрала сили пружності від щоденного стискання? От і несе, виштовхує вгору. Але що там у горі?..Нові оберти, чи опускання по колу?.. До абсурду!.. До безглуздя!..
Підліткова маячня?.. "Сивина в скроню?..»
Не спав. Трусило... Ні, не поїзд,- відчуття страху,- перед собою, перед нею, перед дійсністю. А віртуальність була сильнішою за реальність. Вивернула його єство назовні, розворушила, розтяла, розкраяла навпіл, пошматувала, знищила всю середину... Вона… А хто вона… Ефір… Химера… Хтива рудоволоса химера. Принаймні, така на фото в сайті. Вірші пише? Багато хто пише!.. Чого вона влізла йому в душу?.. Чим взяла?.. Але це віртуальне дівчисько щось таки чує в його душі, нюхом чує те,- в чому він і сам боїться зізнатися.., або зізнається на папері, словами... Хто вона? Пристрасна розбещена жінка, в якої чуттєві навіть кінчики рудого волосся... А може, воно і не руде?.. А може, її не існує??!.. Як її звати?.. - Ліна,- каже Аделіна. Н! Ні! Вона - Лінуся... Нуся… Вона ніжна, як дотик пуху кульбаби до щоки, вона пахне абрикосами, вона мрійниця, вона прониклива, вона…. Він засинав. Рейки відстукували ритм. Ритм… ритм… самби, босанови… Як тоді... А що було тоді?.. Писанина в чаті. Вона йому, - він їй. Але він таки запав на це. Він відчув те, що вже з ним було багато разів з жінками у ліжку, не в ліжку, на піску, і ще десь там… Але з нею ж не було нічого,тільки чорні букви на білому... і зелена квіточка в правому кутку на маленькому квадраті чату, що означало- вони в онлайні, на одній лінії, на одному диханні, і в блаженстві. Від чого?.. А таки ставалося. Таки було. НЕЗБАГНЕННО. Зрілий чоловік же. Та значить ще чогось в житті не відчув, не промацав, не доповз по- пластунськи до чогось. А може мав би зважити все , а зараз ось не зважив. Зірки поплутали, чи біс, чи оті довбані тенета інтернету. А чи є вона взагалі. Дівчина, що вдвічі молодша за нього? Але ж він чув її голос, дихання, її кроки по рипучому паркету... Чув… В телефоні. А звуки з її прочиненого вікна, вітер, перетяг вузьких вуличок її міста? Та ж є , вона є. Чув запах її кави з корицею, димок сигарет Glamour китайського кольору. Він усміхнувся сам до себе. Щось ворухнулось під лівою лопаткою і захотілось закурити.
Сумніви розвіювалися. У вікні поїзда миготіли вогники далеких сіл, маленьких містечок, поснулих станцій. Він долав віртуал... поїздом… Смішно… Він вирвався на волю з WINDOWS(у) і дивився у світ через вікна поїзду, він вийшов з MICEROSOFT(у), з онлайну , з чату, чи чаду ,- в життя, - туди, де вона справжня, де можна її торкнутися, відчути інфрачервоне тепло тіла, зеленість очей, поцілувати родимку над устами, які вона малює якимось абрикосовим блиском. Він посміхався сам до себе… Гірко… Бо ж чи дасть вона торкнутися до тих уст, чи дасть поцілувати хоч у чоло і вдихнути запах волосся, що пахне , мабуть, рум’янком? А може буде лише холодна зустріч, вітання за руку? Ну, то й що? Хоч відчує її справжню долоньку з тонкими пальчиками у своїй долоні. Справжню її руку, і пальці, які торкалися клавіатури комп’ютера, коли вона з ним говорила в чаті про такі таємні  речі. Говорила відверто,відкрито, хтиво і навіть брутально, говорила ніжно, напинала вітрила пристрасті, а потім торкалася тими пальчиками себе, а він летів… То був злет. І навіть не віртуальний. Як це ставалося? Ні… говорити, писати, думати – це одне. А зустріти – це інше. Хто він для неї? Вона казала… але це вона тільки казала…
Зупинка. Поїзд шарпонуло. Мабуть хтось зірвав стоп-кран. У голові майнула думка: «Вийти, нікому не признатися про те, що він сів у цей клятий поїзд, в нікуди…» Але щось його тримало. Ні, він таки доїде, доповзе, добереться, допхається, чорт забирай!.. Він таки довершить цей найабсурдніший вчинок у своєму житті. Таки обгонить зміст свого життя на цьому поїзді, він таки викраде в долі віртуальний шматочок щастя і загляне , що там у раю, тому… що розпинав його по ночах солодкавістю спеки, він таки зможе… Буде потім гірко, чи не буде, він не знав... А провідниця, повногруда білявка, з тацею, на якій несла склянки з-під чаю, минаючись з ним у вузькому проході біля купе, усміхаючись, сказала: «Зараз буде ваш станція, прошу пана, через десять хвилин, здайте постіль, я зараз прийду». Його охопила паніка, бо до цього часу він же не дивився на годинник. Так, що робити? Здавати постіль, здаватися, дзвонити їй?.. Де!.. Де той клятий телефон?!.. Він обмацував себе. Так, телефон в правій кишені куртки. Ось, набирає її номер. Вона поза межами досяжності. Холодний голос оператора в цій чортовій трубі: « Абонент знаходиться поза межами досяжності….» Він оторопів , остовпів, отетерів, обезголовився…облаявся,зрештою!.. « Ось, так і має бути, починається... Називається: приїхали!.. ХЕРой, твоюмать!.. Натиснув ще раз на ліву кнопку - гудок…. І знову голос якоїсь довбаної операторки, бадьорий такий, про оті межі досяжності. «Та знаю, що недосяжна, знаю… бл..» . Здавав постіль і питав в усміхненої від чогось провідниці про наступний поїзд додому. Вона вирячила на нього свої голубі вузенькі очка!.. Відказала :
 « Та, пане, ви перше з того поїзду вийдіть, не спішіть, не закручуйте мені голови, я ось трьох рушників не дорахувалася, знов свої гроші мушу платити»...
Він взяв  чорну сумку на плече і висунувся з купе, йшов червоним вузьким хідничком до виходу, дивлячись на вікна, в яких світився невіртувальтний міський вокзал, перон, на якому вже стояли зустрічаючі. А він тут зайвий, віртуальний, чужий, він з якогось попереднього життя. З іншої матриці.
Ось так і мало бути. Прокатався... Телефон мовчав. МЕЖІ. Так, усьому є межа: між можливим , неможливим і нереальним. Останнє - це той випадок, що з ним... Він вдивлявся в обличчя людей, він ловив очима постаті, він відчував повну недолугість свою. Злість і ще щось там… Курив на пероні, тут же, біля поїзда, і ладен був чекати його відправлення назад. Думав, що ось вона зараз сидить десь у кафе, у барі, або за комп’ютером і фігарить по клавішах, і не думає їхати на вокзал. Але ж знає, знає годину і номер вагона. Або її і взагалі нема. Марево в пустелі нету.
Він сидів у почекальному залі. Знайшлося місце. Вокзал для одного. Іронія долі, яку не обігнав на поїзді. Пацан, довбаний пацан!… Рози, мімози, метаморфози… В душі пустка, віє перетяг з минулих спогадів, вже не про неї, не про все це, а таке, наче, що на тому все вже стало, закінчилось, зупинилось, як поїзд, в якому зірвано стопкран, невчасно, в непотрібному місці... Він знову курив, знову думав і не знав, скільки минуло часу: година?.. Більше?.. Закрив очі, наче і не дрімав, щось крутилося у голові . Якісь уривки віршів, фрази, думки... Все ж останні торкання його емоційних нейронів у мозку були домінуючими над у сім іншим. В уяві виринала вона. Якісь слова, що їй належали. Здавалось, хтось поклав руки на його плечі. Легко так, віртуально, вони майже нічого не важили, лише тепло просочувалося до його тіла від торкання ілюзії її присутності. Він навіть відчув на шиї, на щоках лоскіт її волосся і запах, такий п’янкий, якесь дихання. «Знов віртуал»,- подумав, і не хотів розплющувати очей, не хотів ворушитися... Здавалось, що дрімота оволоділа ним, така приємна, розніжена дрімота. Відчув, як щось лоскотало йому вухо, щось нашіптувало, дихало у обличчя, - теплом, шепотом, запахом дивно свіжих ромашок, любистку, і ще чогось солодкого-рудого, абрикосового... Було так добре, як тоді … в тому чаті.
-  Ти що задрімав? Це я - Ліна. Я тут. Я тебе впізнала.

Він озирнувся і побачив марево – Її. Так, це таки була вона, Лінуся. І волосся її, довге, - переспілі пшениці у серпні, і родимка-перчик, зліва над устами і такі зелені-зелені, дуже чисті очі. Вона не була здивованою і не подавала йому руку для вітання. Вона просто кинулася йому на шию, так несподівано, рвучко, так зненацька, що він остовпів,як підліток, якого вперше поцілувала однокласниця!.. Він не знав, що робити зі своїми руками, ногами, сумкою, з своїм тілом, зрештою, і з суцільним світом, що раптом зловив його за живе, пекуче, щемне. А вона цілувала його в уста, так палко, так щиро. Ії нічого не знітило, зовсім. Неначе вона його знала давно- давно, і вони просто не бачились довго і зустріч ця не перша. Вона обвила його шию руками. І не відпускала. Вона схлипувала, тихенько, і туш з вій ставала сірою аквареллю,змішуючись зі слізьми. Йому було солоно в роті від цього, і солодко від її цілунків. Він притискав її до себе, він відчував її гнучке тіло під зеленим плащиком, і ще там під чимось, але він відчував тільки тіло. Він обіймав її і витирав її сльози, а вони капали йому на комір сорочки.
Зал очікування, освітлений яскравим денним світлом, дивився на них з цікавістю. Подумки всі дивувалися: хто вони? Батько з донькою? Але до чого тут така пристрасть у поцілунках? Може коханці? Бабусі хитали головами, чоловіки заздрили, пані також. Тільки вони нікого не бачили і нікого не помічали. Вони були в прострації, поза часом, вони були зараз Чоловіком і Жінкою, які мали зустрітися і зустрілися. Вони були справжніми, такими як в минулому житті. « Я знала, що ти такий, що ти є! Бачиш і я є. Все правда, ти переконаєшся. Бачиш літо було спекотним, я дозріла, я казала, що я люблю тебе, і- це правда, знай.»
Вони сіли в її авто. Вона за кермо.  Їхали. Він бачив її профіль, срібну краплю-кульчик у вусі, руки на кермі, блискучі коліна з- під короткого плащику, волосся, яке вона раз-по-раз відкидала з обличчя, дивно гарним порухом шиї, голови, плечей, наче виринаючи з його хвиль. В прочинене вікно вривався запах осені,- теплої справжньої осені. Вітер ворушив її волосся, доносив пряність листя, диму, асфальту, пилюки, ночі…А може то казка?.. Звучала музика у надривному мінорі, фарс- мінорі. Він хотів її вже, він був несамовитий, він був майже безтілесний, тільки оголені рецептори, що так довго подразнювалися, так довго дражнилися, що так нили, боліли нею, тою що вже тут, біля нього, на відстані протягнутої руки. Він не втримався і поклав їй на коліно руку, наблизив до її обличчя своє. Вона загальмувала, різко натиснувши ногою на педаль, переключивши передачу, вона сказала: « Ми так не доїдемо, зачекай»,- звернула у якийсь вузький темний провулок. Авто зупинила так зненацька, як зупиняють невмілі водії. Трясонуло. І так само різко вона розстібала на ньому куртку, сорочку, вона була наче скажена. Вона вже пила його очима, а він здирав з неї все, геть все. Його очі жадібно їли, пили і ковтали спраглими ковтками її тіло, він бачив ті перса – манго з маленькими пуп’янками диких черешень. Так, так вони були такими, як він і уявляв, вона ж казала. Він збожеволіло її цілував і не знав, що ж буде з ним, з нею, коли він дійде нижче. Це було в сотні разів сильніше відчуття, ніж те, коли він про це лише мріяв. Все змішалося, все закрутилося.  Що це – дежавю? Тільки в спалахах космічного невідомого світла, як розряди невідомих джерел енергії, на кілька ступенів вище за звичайні людські відчуття.
І ніхто з них не думав, що це? Вони вже не думали, пливли.., кудись - до їхніх зірок. І якби в цю мить настала смерть, вони б не помітили того, а попливли б далі, і опинились би разом у пеклі.., чи у раю.., але разом, і знову ж таки - не помітили б, де вони?
А місто жило звичним життям передвихідного вечора. Пило каву і пиво, на то ж воно і є теплі , останні дні бабиного літа. Грало музиками, гуляло, влягалося спати, кохалося, світило, гасило світло, закорковувало автівками дороги, замітало тротуари, дивилось фільми, народжувало, вмирало, плакало, сміялося. Його єство, велике, переповнене усякою-всяченою житейського буття. Та й ніхто і не дивився на небо. Ніколи. На зорі, певно, дивляться переважно весною чи літом. Була ж осінь. А так! Може би й помітив хто,- на небі світилося дивної краси сузір’я Волосся Вероніки, принесене в жертву, за легендою, царю Птоломею, заради його спасіння. Дивне таке сузір’я. Мало хто про нього знає.
А вони? Вони були щасливими у ці дні. Вони заглянули у світ , що знаходився в іншому, четвертому вимірі, де нема нічого неможливого, де нема обмежень, застережень, де нема сорому і заборон. А Останнього їхнього дня, невідомо якого за рахунком і невідомо о котрій годині за Грінвічем, чи не за ним, певно, коли температури їх тіл досягли температури абсолютного максимуму, за Цельсієм, чи Фаренгейтом, невідомо,- вони прокинулись від цього шаленства, вони лежали і дивились один на одного з острахом і щемом втратити одне одного. Вона на його плечі, прикрита волоссям, а він гладив рукою її бліду щоку і знову вмлівав від блиску смарагдових очей, з під довгих вій.
    - Я знав про тебе все до найменших деталей ще до того, як ми зустрілися. Але ти ж мені не сказала, що у тебе, ось тут, - він провів рукою по низу її живота,-   є метелик.
На білій прозорій шкірі,  красувалось тату: метелик махаон імаго.
    - Це лише один секрет, про який я тобі не сказала. Пробач. Вона міцно обійняла його за шию і так тихо-тихо прошепотіла: " Тепер я тобі народжу його, метелика, я ж обіцяла, пам’ятаєш?"
Він пам’ятав…

P.S Ти читаєш мою новелу? Читай уважно. Тут вся правда про нас, яка була, але якої вже ніколи не буде. Пробач. Мене немає. Мене вбили метелики, яких я так любила. Це було в Ліберії, куди я поїхала працювати, - я ж епідеміолог. Ніхто ж не думав, що від них може настати смерть. Ось. Спека…Але це вже не надовго… Зараз …

Фотка на згадку у тебе в скринці на yahoo. Щиро, Аделіна.

 Bensonville
 Montserrado

Liberia