ангелом, що рятуе на водах

....вона вже не пам'ятала напевно, коли й чому так трапилося. Зі спогадів про минуле – лише тліючі багаття, іржання далеких коней, дим, брязкальця, вогкий запах ранкового – осіннього - лугу... чомусь завжди найкраще запам'ятовувала звуки і запахи -  саме їх нанизувала на шворку пам'яті, і вішала ті копійчані коралики  собі на груди... того ранку щось трапилося – вона доконечно не пам'ятала, що саме -  дівчисько покинуте, пташатко  побите – чи то її забули, коли ґвалтовно забиралися звідтам – табір рушав на світанку, чи то вона сама загубилася поміж голосів – бігла довго, наздоганяла,  кликала їх чужою мовою, перечіплялася через коріння, ожинник хапав за худі литки -  а тоді - упала обличчям заплаканим у півживе попелище  – різко  запекли очі, вона терла їх замурзаними кулачками, та це лише додавало болю – а потім уже нічого – сиве рядно світанку стало чорним і огорнуло міцно-міцно, зв'язало руки, і ноги, і серце її зв'язало...
Надвечір, коли вже упала роса, - лежати посеред світу чорного було зимно і страшно – почула раптом, що хтось гладить її волосся. Рука була велика і лагідна,  теплі пальці обережно виплутували реп'яхи з її кіс – і вона завмерла, наслухаючи. Лежала отак – навіть не дихала – а що як поворухнеться – і це все виявится сном хвилинним? А потім її взяли на руки і кудись понесли... човник тих рук видавався таким надійним, що її не бентежило – ані куди, ані хто, ані пощо...
...відтоді вони йши довго, багато днів – спершу він її ніс, а коли мала почала одужувати, то й сама спромоглася дибуляти поряд – вона не бачила, куди  йде – прокляття циганського багаття далися взнаки, та його широка рука ні на мить не відпускала її – вузеньку – а від того все  інше було несуттєвим. На ніч він вкладав її  на купу листя, дбайливо підібгавши  під спину свою свитку, вкутував, як лише міг,  двічі цілував  очі – і хвиля сну підхоплювала  дівча, і несло своїм річищем, наче опалий листочок...
... ці  води завжди лякали її – своїми манкими русальними  голосами вони тягли углиб, і годі було їм опиратися...і вона входила в них відчайдушно, занурювалася, хотіла торкнутися босими ногами теплої твані, дістати отого найплескатішого камінчика – і - пірнала, та - лише простягала руку – от уже, ще трошечки – як річка – хап! – роззявляла пащу, і вода тоді реготала, як стара циганка, репіжачи батогами водоростей – а йди-но сюди, мала, а йди-но....
Він, здається, відчував навіть через сон, коли вона надсадно здигалася усім тілом, наче відпускала душу на всі чотири вітри – спохоплювався рвучко, брав її – невагому – на руки, люляв, казав – «Тш-ш-ш... не плаааач....»
А вона й не плакала.
Бо сліпі не плачуть.
Лише читала пучками пальчиків його обличчя, вивчала його напам'ять, всі горбики і видолинки Своєї Землі Обітованої....
Посміхалася з глибини  тиші непроникної – і повторювала поважно, киваючи пальчиком, і розхитувалася  маятником  на вершечку листяного насипу, як  манюнька баба  на скіфській могилі -  «бо ангелам Своїм Він звелів, щоб охороняли мене  на всіх  шляхах моїх. На руках вони понесуть мене, щоби нога нога не спіткнулася об камінь».
– Запам'ятав?  Не забудеш? – перепитувала грайливо – і пірнала з головою в його теплі обійми.
– Запам'ятав, - посміхався він, киваючи головою, - ніколи не забуду.

.... Ким  він був для неї? Поводирем? Рукою_що_пітримує, голосом_що_веде, ангелом_що_рятує_на_водах_снів?
Вона ніколи не задумувалася про це. Він просто був – і це згодом, з роками, стало таким природнім, наче його долоня – то продовження її долоні, наче його очі – то нею бачені краєвиди....

А ким була для нього вона? Звірятком прирученим?  Знайдою довірливою? Продовженням його самого?
   
... гірську річку –  зимову вже,  пронизливо-реальну  – вони долали потемки – міріади скалок впивалися у шкіру, кусали сіроманцями, вириваючи іклами спазмів  шматки задубілого – білого на тлі повні – тіла.  Доки міг, він ще тримав її  за руку, та якась вирва вихопила його  – і розірвала їх навпіл – тоненька тростинка її руки виринала поплавцем:  де ти? – але ні слів не було, ані погляду не було, ні його не було поряд. Ріка-циганка обкрутила її довкруг себе, довкруг пальця, як мідного перстеника, і врешті, набавившись, виплюнула на берег: – живи...
...а вранці вона уперше побачила сонце. Сама побачила. Себе побачила – дорослу вже – у люстрі стишеної ріки. І світ великий побачила – барвистий, як спідниця, що він купив їй вчора на ярмарку...   
- Йди-но сюди, мала, йди-но – кликав світ  густим голосом води.
І пішла вона у світ, і світ не впіймав її .
 Бо й не тікала вже.
Впевнено йшла, спокійно – не за табором, а сама.
Відомою лише їй стежкою.
Куди йшла – не знала. До кого йшла – не знала. Та  знала напевно – що життя кругле, і що ангелам Своїм Він звелів, раз і назавжди звелів,  аби охороняли її  на всіх шляхах  і водах, і що вона неодмінно упізнає його. Пучками пальців невидючих? Чи подихом серця чулого?