Казка

Колись я написала казку
про двох щасливих людей.
Вони всюди вбачали сварку-
я писала їх з тебе і себе.

Ця казка була трагічна,
;у неї був поганий кінець.
В моїй вона пам"яті- вічна,
з твоєі ж пішла навпростець.

Ти читав її кілька разів,
та хоч зрозумів щось для себе?
Забути її ти зумів,
закинувши душу у небо...

А я тільки нею й живу,
сумую за тими сварками,
як та гороїня- люблю!
І плачу гіркими сльозами...

А хочеться плакати знов,
через тебе одного. Колись
повернути жорстоку любов,
за неї одну і молитись...

Я хочи носити синці,
і рани, і біль відчувати!
Своє життя- у єдиній руці.
Хочу за тебе знову страждати...

І я знову читаю ті строфи,
і як себе її розумію.
Пам"ятаю всі миті чудові,
та прожити й без них я зумію!!!

Себе я зумію любити,
як би це не звучало...
Гідність і честь цінувати...
та насправді- тебе я чекаю...

Хоч з іншим я буду тепер,
буду іншого слухати я-
для мене ти не помер,
та більше я не твоя...

Та я живу лиш твоїми очами!
І бачу усюди твій силует!
Не кидайся, будь ласка, такими словами,
для мене страшнішими, більше ніж смерть...

Я іншим цілована в душу уже
і другим кохане серце моє...
Та все те моє- любить тебе.
Проте я не змінюсь, і все те- нічиє.

Смішне до сліз моє життя,
сіре і чорне- такі кольори...
Та яскраві до болю мої почуття,
вже ні для кого існують вони...