Остання посм шка

Вона прийшла додому. Але цим словом називала не зовсім звичну для нас сім’ю, кухню, гостьову кімнату, старі меблі  або кота, що чекає з роботи. Ні. Вона крокувала шкільним коридором, де пройшла найбільша частина її життя. Сьогодні її свято – День вчителя. Але чомусь очі втратили такий звичний блиск , волосся трохи розкуйовдив надокучливий вітер. Олену Іванівну завжди любили і поважали. Їй шістдесят, вона встигла виховати не одне покоління. Вона не мала нічого, окрім улюбленої професії. Тепер вже нічого.
Запальна, тендітна й завжди терпляча, була бездоганною у своїй справі.
Несміливо зупинилася перед дверима й швидко окинула оком надпис: «3-Б клас». Руки не слухалися, затуманена свідомість стала причиною розгубленості, хвилювання змушувало шалено калатати серце, але намагалася подавити горе нервовою посмішкою. Вперше в житті Олена Іванівна не знала, як бути, вперше покладалася на долю, вперше чекала допомоги, хотіла, щоб зрозуміли ЇЇ !
Всі готувалися до уроку й понад усе прагнули зберегти безтурботний вигляд, за яким ховався таємний намір зробити подарунок улюбленій вчительці. Було досить шумно в класі, ніхто не звернув увагу на її схвильованість.
Олена Іванівна старанно виводила кругленькі літери на дошці, повсякчас змахуючи невблаганні сльози.
Діти не знали, та й не мали нічого знати про це…а тому гамір не вщухав.
Сьогодні вчительку не слухали і їй ніяк не вдавалося зосередити клас на навчанні.
Різкий біль пройняв усе тіло… знову в пам’яті промайнуло мертве материне обличчя. Підвищився тиск, серце рвалося з грудей, здавалося, що земля йде з-під ніг… «Мамо, мамо…», - шепотіла ледве чутно губами, «тепер у мене нічого немає, тепер я сама».
Пролунав дзвоник. Закінчився останній урок. А вона не почула жодного привітання зі святом. Не почула та, що вважала учнів рідними дітьми, та, що віддавала їм часточку власної душі, та, що досі плекала надію на хоч якесь майбутнє, та, яку просто забули… Забули, покинули, залишили.
Малеча перемовлялася, коли саме дарувати квіти, коли вручати виготовлені власними руками листівки; раптово почули коротенький зойк та несподіваний грюкіт.
Олена Іванівна знепритомніла.
Всі кинулись до неї, намагаючись привести до тями. Тетянка підтримувала голову вчительки, а Іванко, повсякчас торкаючись долонями обличчя, повторював: «Не йдіть! Не йдіть! Не йдіть!»
По блідому обличчю потекла сльоза. Повільно відкрилися очі. Силуети були зовсім розмитими. Хотіла відповісти на Іванкове «не йдіть», а замість цього з уст зірвалася легка, до болю знайома дітям посмішка. Несподівана, як і саме життя. Остання.