Меру надо знать

Первак куми рішили присушити,
Взяли стакани, сала, часнику.
Під грушу сіли відпочити:
«Давай за долю вип’ємо гірку!

Нам, куме, не везло ніколи,
Як не старайся, ти – ніхто.
Лише в сусіда, у Миколи,
Все є, йому геть повезло!»

Горілку п’ють куми і теревенять,
Про те, про се, і ні про що.
Їх язики плетуть і мелють,
А після випитого зовсім понесло.

«Нам, куме, треба щось робити,
Сусіда треба вже провчить!
Бо не дає він краще жити,
Як віл працює і мовчить!

Жінки весь час нам дорікають,
Для них Микола, мов святий.
Базікають баби, межі не знають,
У їхній голові завжди другий!

Яка красива жінка у Данила!
По воду йде – очей не відвести.
Ще й працьовита, чарівна і мила
І язиком їй ніколи плести.

Данилові й Миколі пощастило,
У них достаток, чарівні жінки.
Давай своїх здамо на мило,
І будемо ми знову парубки!

Усі в селі дівчата будуть наші,
Ще й молодички - про запас.
Не будуть заважати старші,
Згадають, куме, ще про нас!»

Так теревенили куми, поки стемніло,
Додому йти, а ноги не несуть.
Їм кращого життя, бач, закортіло,
Жінки давно їх вдома ждуть.

«Пора нам, куме, йти додому!
Поїли все ми й попили.
Не будемо ми заздрити нікому,
І житимемо так, як і жили!

Не треба нам гнівити Бога,
Бо не простить він нам гріхи.
І на душі у мене, кум, тривога,
Не знаю, куме, як додому йти.

Не треба, куме, забагато пити,
Бо як не вмієш – краще не берись!
На світі весь первак не перепити,
Не буде вже здоров’я, як колись.

Ідуть куми додому і співають,
Про те як трохи випили вони.
І у селі усі собаки завивають,
І від падіння їх тримають лиш тини.

Із горем пополам прийшли додому,
Посеред двору стали та й стоять.
Перелякалися обидва йти до дому,
Бо від жінок добра їм не чекать.

Для всіх мораль тут принципова:
Якщо п’єте – так знайте міру.
Тоді не буде доля випадкова,
Людей тоді заслужите довіру.