Про владу

Задумав заєць очолити громаду,
Так захотілось влади над звірьми.
Ні розуму нема, ні складу,
Із шкіри лізе він туди.

Щоки надув, бровами водить,
Своїх зайців не пізнає.
З поважним видом в лісі ходить,
Як цар звірів, на всіх плює.

Кого не стріне, повчає,
Повчає, як на світі жить.
Говорить так, немов би грає,
Других не чує у цю мить.

Серед зайців та інших звірів
Нахабно заєць вів себе.
Паплюжити усіх давно він мріяв,
І лиш під себе все гребе.

Усі несуть йому данину,
Роз’ївся, став, як бегемот.
Гладить пузо, ляга на спину,
І хропе, не закриває рот.

Набридло всім його барило,
Вовка рішили знов просить.
Щоб зайця він зварив на мило,
Хай вже назавжди замовчить.

Вовк зайця викликав на стрілку,
Біжить вухатий, хвіст піджав.
На дереві побачив білку,
І весь від страху задрижав.

«Білко, що мені робити?
На стрілку йти чи в чагарник?
Вовка ніяк не зможу обдурити,
Він до брехні моєї звик.

Іди покайся і проси прощення,
Мов, біс поплутав, бачиш сам.
Не хочу влади, лише смирення,
За тебе, вовк, життя віддам.»

На зайця вовк з-під вій дивився,
І думав, як той знахабнів.
Від лестощів і брехні скривився,
Ти бач, чого він захотів.

«Як ти посмів на владу зазіхнути?
Ти тільки розгнівив вовків.
Ви всі повинні спини гнути,
Бо ми пани й царі лісів.

Сьогодні я тебе прощаю,
Про владу більше ти не мрій.
Не здатний правити, я знаю,
І не вступай зі мною в бій.»

Йде заєць по лісу, зігнувся,
І вуха звисли до землі.
Згадав про вовка, аж спіткнувся,
Чорт знає що привиділось мені.

Не хочу більше влади у громаді,
З вовками краще в мирі жить.
А нам, зайцям, сидіть в засаді,
І вуха більш насторожить.