Котигорошко у П дземному царств

Казка ІІ

Котигорошко у Підземному царстві
Соавтор Тереза Славович

З тої пори проминув рік,
як одная днина
Старший Панько оженивсь
і скоро чекав дитину
Молодший Тарас
поїхав до Києва вчитись
Сердній Грицько — на Січ,
із бусурманом битись
Котигорошко вже парубок,
а нехлопчик
Та все одно лишивсь невеличким,
мов той горобчик

Сестра Оленка, красуня — не надивиться
Зварить тобі хоч борщ,
хоч віденьській шніцель
Сиділа біля вікна й все чекала долі:
Боялись в селі —
зміючат принесе в подолі

Ось настає вже осінь,
час запасати дрова
Після того, як коваль стопив пів діброви
Мусили їхати сотню верст від оселі
Аби колись не прокинутись у пустелі

Отже, щоб не терпіть на Різдво від морозу
Четверо браттів впрягли сіру конячку в воза
Поцілували маму, вклонились тату
Й попростували з піснями ген по тракту

Ввечорі бачать — хатиночка серед лісу
Чорна від часу, діри в солом'яній стрісі
Зайшли, прибралися —
нічого собі квартира
Можна і перебути тут дні чотири

Вранці Семен й Степан
пійшли пиляти дрова
Котигорошко взяв лук
відправився десь на лови
Ну, а Петро лишився господарювати
Полагодив стріху, трошки прибрався в хаті
Зварив казанок борщу і горшок каші
(Певно, Оленка впоралась би краще)
Випив пів глечика маминої простокваші
Й сів на присьбі чекати, доки прийдуть наші

Бачить, за кроком крок
шкутильгає якийсь дідок
Зростом дідок з вершок,
борідка — із локоток
“Сынок, а сынок,
перенеси меня через порог”
«Не великий пан, перелізеш й сам»
Зайшов старігань до хати
І знов почав нарікати:
«Стар я, немочен, сынок,
посади меня в уголок»
«Не великий пан, вмостишся і сам»
Хекаючи, дід сам сів у куток до столу
Перехрестився й став
розмотувати постоли
«Я не ел три дня, сынок,
дай покушать мне чуток»
«Та на цей куліш в мене цілий кіш!»

«А сейчас ведь я, сынок
повалю тебя на бок
Из спины твоей широкой
кожи вырежу с платок
У тебя на голом брюхе
съем весь каши я горшок
А затем за чуб подвешу
да под самый потолок»
«Ну, начувайся, діду -
схопився Петро із лави -
Буде тобі зараз й перша,
і друга страва!”

Дід підстрибнув над столом, мов той Брюс Лі
Й парубка п'яткою вдарив по голові
Петро занепритомнів. А старий гад
Як обіцяв, в нього вирізав шкіри шмат
Потім задер сорочку й на голім пузі
З'їв і борща, і кашу на кукурудзі
Все, що на чотирьох хлопець варив пів дня
А під кінець, як не скажу, підняв
Хлопця за чуб і підвісиві під саму стелю
Постоли зав'зав та й пішов з оселі
“До свидания, сынок
Будет пусть тебе урок!”

Борсався Петрик, лишив на гвіздку пів чуба
Бачить: порожній горщик, холоне груба
І, як на гріх, товариство он йде із лісу
Хлопець заліз на піч та й кожухом вкрився
Браття заходять в хату: “Де ж та вечеря?
Ми працювали, він спить собі,  мов тетеря!”
Стогне Петро: “Ой, занедужав, браття!”
Бачать брати, той наче з хреста ізнятий
Добре хоч, що Іван встрелив кількох качак
Швико їх запекли й зхрумали до кісток

Вранці, не встигли всі з'їсти собі й сніданку
Бач, а брат Петро з вудками ген на ганку
«Брате, ти хворий, ляж» “Та я вже здоровий
Піду на річку”. Двоє — у ліс, по дрова
Ну, а Семен лишивсь готувати плова
Те, що з Петром, й з ним сталося слово в слово

Третього дня юшку варив Степан
Знову пришвендяв з лісу той дивний пан
Все повторяти часув мене чортма
Було з Степаном так, як із обома

Вже третій вечір хворі сидять брати
Очі ховають, наглухо закриті рти
В кожного муляє вирваний шкіри кус
Доки ж Іван ще цілий — ні пари з вуст

Котигорошко дума: “Що за хвороба?
Браття мої не ледарі, не нероби
Й третю добу всі сонні. Тут щось не так
Ну, то з'ясуєм. Козак я чи не козак!”

Вранці Іван пад свитку надів кольчугу
Так булаву поклав, щоб була під руку
Тільки він встиг браттям зварить обід
Бач, а попід дверима — той самий дід

«Сынок, а сынок,
перенеси меня через порог»
Котигорошко діда заніс до хати
І старигань знов почав нарікати:
«Стар я, немочен, сынок,
посади меня в уголок»
Тож посадив Ваня його на лаву
А ліліпут носом почув всі страви:
«Я не ел три дня, сынок,
дай покушать мне чуток»
З'їв він і шті, й куліш, і яєчню з салом
Й хліб, і узвар й канючить:
“Ой, мало, мало!”

«Вибачте, батьку, більше не можу дати
Я вам віддав своє, а оце все — браттям
Зараз зготую ще щось і вас нагодую...”
«Дедушка голоден, дедушка негодует
А сейчас ведь я, сынок
повалю тебя на бок
Из спины твоей, мальчишка,
кожи вырежу кусок
У тебя на голом брюхе
съем я щей твоих горшок
А затем за чуб подвешу
да под самый потолок»

Котигорошко: “Діду, ви геть не праві
Ви ж в моїм домі їли мої страви
Звісно, ми старість мусимо поважати
Але, прошу, забирайтесь добром із хати!”

Плигнув старий, мов той коник, й ногою — брик!
Хлопець ледь встиг відсахнутися трошки вбік
Дід заціпив йому кулаком в живіт
Ну, а Іван — булавою по голові
Добре, що наш герой одягнув кольчугу
А то, мабуть, не підвівся б він вже удруге

Котигорошко відхекався, бач — старий
Поруч лежить непритомний, проте — живий!
“Що в цього карлика за голова така?
Я ж тим ударом міг би забить бика!”
Взяв його за загривок  й поніс у ліс
Бач, трьохсотлітній дуб до коріння стріс
Вправив в розколину бороду й защікнув
Діда ж поклав обережненько на траву
“Батьку, ви тут спокійнесенько полежіть
Бо там до мене прийдуть брати за мить
Разом і вирішим, що нам з тобой робить!”

Тільки зайшов у хату — вони вже там
Дивно їм, що вцілів і обід, і сам
А як поїли хлопці ті шті та кашу
Каже Іван: “Розгадав я хворобу вашу
Тут вона, в лісі, неподалік, ходім”
Переглянулись брати і пішли за ним

Прийшли вони під дуб, а дуба нема
На тому місці яма лишень сама
Котигрошко дивується: “От так дід!
Було тому дубочку три сотні літ
Він ж його висмикнув, наче якийсь будяк”
Хлопці йому розповіли, що було й як

«Мусимо з ним розібратись, як він такий
Може, він гірший навіть, ніж клятий Змій
Треба йому й самому нам'ясти чуба
Він не піде далеко разом з тим дубом»

Добре, що корінь волочився — йшли по сліду
Й скоро побачили дуба разом із дідом
Хлопців примітив — поклав його на плече
Та й припустив. “Стій, враже, не утечеш!”
Майже його наздогнали, та старий — плиг!
В чорне провалля стирбнув і у хвилю зник

А у проваллі тому не видно й дна
Може, дні тої ями сам Сатана
Може, веде вона просто у інший світ
Петро питає: “Мабуть, забився дід?”
Котигорошко всміхнувся: “Оце навряд
Щось мені каже, він — дуже живучий гад
Збігай, Степан, мотузку нам принеси”
Також ізняли упряж і пояси
Й все, що змогли сплести і разом зв'язати
Каже Іван Семену: “Спускайся, брате”

Аж відсахнувся той: “Да ви що! Нізащо!
Нащо ото я поліз би до чорта в пащу?”
“Отже, з тобой все ясно. А ти, Петрусю?”
“Ні, не полізу, брате, прости, боюся ”
“Ну, а Степан що скаже?” “Хай йому грець!”
“Добре. То хоч тримайте за той кінець”

Довго спускався хлопець до тої ями
Ліз у бездонную дірку поміж світами
Рив оту нору Іздрик — всесвітній кріт
Врешті Іван потрапив у Інший світ

Як живуть під землею? Та, як і в нас
Тільки здається, що сутінки там весь час
Ще й вряди-годи трапляються чудеса:
Он там зростає ясінь під небеса
Он де пройшла з риби живої злива
Он проліта корова, то там не дивно

А он на горі височить мармуровий палац
Біля палацу того — мурований плац
Там його зустрічає дівчина пишна й гарна
Може, вона — царівна, чи ще яка-небуть панна
“Нащо сюди прийшов ти, хлопчику мій маленький
Бо, як господар прийде, з'їсть він твоє серденько
Він й повсякдень к гостям не дуже любий
А ще й сьогодні хтось його причепив до дуба”

“Добре то знаю, бо я йому бороду защикнув”
“Правду, козаче, кажеш? Хто б ти не був
Мабуть, тому хазяїну будеш в пару
Він бо і сам малий, але як ударить!”
“Знаю вже, знаю — почухав Іван груди -
Чом ти живеш сама серед мертві люди?”
“Ні — спалахнула дівка — Я не мертва, живая
Викрав мене дідуган із рідного мого краю
Бо навіть він має жити з тепла живого
А моя кров блакитна чимсь помога для того
Я ж бо Інесс, прицеса тридесятого королівства”

Чемно Іван вклонився: “Даруйте, ваше князівство
Я ж бо не знав сперше, як маю до вас звертатись”
“Кинь оте! Тут не місце походженням величатись”
“Чом же ви не втечете?” “Я маю щось їсти й пити
До того ж, за межами замку живому тут довго не жити
Але і в палаці дівчата витримують лиш два роки
Знаю, мені залишилась лише половина строку”
“Та якось ж живе господар?” “А він і не може вмерти”
“І як же того дідуся прозивають?” “Кощій Бессмертний”
“Дивно, не чув ніколи” “Мандрує він між світами
Аби встигати шкоду робити і там, і тама”
“Чи то він зовсім бессмертий? Мабуть, і в нього вона є”
“Так, десь вона бути має, та я про те ніц не знаю”

Скрипнули тут дверцята, як колищата в ката
Кощей Івану всміхнувся, наче рідному брату
“Бог мой, какие люди! Знакомые мне всё лица
Что же, мириться будем? Или, как прежде, биться?”
“Я не мирюсь із тим, хто з братів моїх шкіру крає”
“Ну, если так - «Банзай!», как говорят самураи”

Господар схопив меча, Іван — свою булау
Й як почали топтать чорную мураву!
Несолодко Котигорошку
суперник міткий, мов мавпа
Аж ось воно якось — хряк!
І меч розколовся навпіл
Кощей, наче кішка — плиг
й героя схопив за чуба
Той бороду його — дриг
І лобом ударив в зуби
Оце було досить грубо!

Годину стояли так
у тому дурному герці
Вдруг чутнно: “Пусти, казак
ведь я, всё равно, бессмертный”
Іван же: “Можливо ти
й бессмертний, та я — упертий”
“Чего же тебе?” “Віддай
за шкіру братову викуп”
“Откуда ж ты на меня
свалился? Вот, знал бы прикуп...
Да, чёрт с тобой, забирай!”
“Інесу пусти у люди”
“Бери, с меня не убудет”
“Ну, най тому буде край!
Як ти говориш - “Вонзай!””

Кощей відпустив його
Іван же поміж дверцята
Затис його бороду знов,
неначе в яких лещатах
Й пішов собі у палати
за браттів оброк збирати
Зібрав три мішка добра
“Ну, досить. Домой пора
Інессо, пішли, а вам
Щасливо тут залишатись”
“Мы встретимся, не сомневайтесь
И будет тебе Вандамм!”
Сторицей тебе воздам!


Iде Iван c собою говорить
Розмова хитлива мов човен у морi
Чи допоможуть якiйсь слова
коли рiдним потрiбна твоя голова?
аж раптом вiтер здiйнявся
 iз неба сиплется пил
Такий зiб'е  з нiг
i стадо кобил
Котигорошко заплющив очи що сили
вишиванка його стала чорна,
а була бiлою

Та курява вщухла, i  перед  Iваном
стоiть  собi пара
Як би покурив дурмана
чи беленою тричi на день объiдався...
тодi , можливо Iванко б не здивувався

Хлопець i дiвчина
голi
i як iм не соромно?
Пахнуть обое на диво пекельним смородом
Голови iх змiючи все усмiхаются
А вони  лишень цiлуются
i обiймаются
Аж ось зупинились i подивились строго
Якесь э дiло у напiв людей до нього

Хто  ти       юначе? Звiдки прямуеш
Чому ти землю до неба ревнуеш?
невже рятувати прагнеш свiти
в землi чимало таких як ти
Ти славний воiн з дитячим тiлом
Й мiцнiших смерть
мимохiдь косила
Утiм своя правда
маленький камiнь
навiть атлант не розчавить руками..

Сплелися змii в одну тугу косу
Одна нiби о спляча, iнша iз голосом
що викличе  з темного лicу
й глухих
i збудить мертвого в царствi живих
-Юначе
  подивись навколо себе
I як побачиш ворогiв лишень
не йди на бiй щоб свiт
позбавить  злого
Так  можеш сам перетворитися в мiшень
Якщо комусь бажаеш слiз
i муки
i кари найстрашнышоi за смерть
То знай що вже не бог тобi говорить
А Люцифер...

Котигорошко: А як ворог роки
у пiдземеллях катував народи
А я  до нього обережним кроком
пiду щоб в нього выпрохать свободи?
Я поважаю вашу думку,
та здается
що ворог мiй вiд того засмieтся

-1 Змiя , що нiби спить:
Не повiриш: прохати не треба
можна вбити за справу i cловом
А як будеш помстою жити
так ти й сам перетворишся в злого
-2Змiя що нiколи не спить: I не бідкайся і не кайся.
Небо знае, як краще буде

Не повіриш:
свiту не змiниш, але змiнятся прагнення й люди

Кожен порух  Героя
притча
Кожне слово легендою стане
Кожен вчинок
перемога його -тадицiя...
Кожна бiйка, можливо остання

Не „прощай”  – „до побачення
друже...Ми ще прийдемо iз
Туману
Залишайся добрим i мужнiм

Катигорошко:
-Як Вас звати?
-Наг i Нагана

-Iди Iване в село найближче
знайди перехрестя найбiльше, й найширше
i попроси води у тiй хатi в якiй з перехрестя побачиш багаття
набери з собою  води

вiдрiзняе
печаль вiд бiди
щастя вiд радостi
щирicть вiд заздростi
Клопiт й роботу
Кохання i звичку
Iди Iване! Набери водички!

Дякую Вам i землi, що пораду дала!
I мов на крилах побiг до того села
Кругом сiнокоси...чортма джерела

I пити iсти охота Iвану
Iде спiвае...не пещена панна..
Героям вiд страху
теж в спинi cвербить
На сiнокосi ватра горить
чутно самотнiй й
страшний крик сови
Лежить чоловiк
ногами до голови.
Такий велетенський,на вряд чи найшов  вiн жону
як що й пicля смертi не влiз у труну

Шукаю я перехрестя ,  й  з багаттям хату
Та перше дiло мерця поховати...
Почав Iван могилу копати
мiг звичайно забути, й пiти собi в справах
Та cором бере за таку держави
де навiть героi ,байдужi
неначе камiнь,
то що чекати вiд парубкiв з мужиками


А ж велетень  очi вiдкрив
гей хлопче, тепер ми браття, хоч поки ти тiльки хлоп ще
Ти зняв прокляття
позбавив мене вiд бiди
За це тобi дам я напитись
води
.Вода не проста даруе свободу
-Зажди , я вже чув про чарiвну воду
Тече вона з призьби такоi хати
де Кожноi ночi палае, ватра
i перехрестя чимале поруч
Велетень: Эгей-но хлопче поглянь праворуч
Iван озирнувся й побачив село
А поле квiтучими вишнями заросло
I поряд хатина мов ляля стоiть.
Як все змiнилося лише за мить

-
Село
  а десь по за селом дiвчата танець хороводять.
Плескоче вербами  ставок, i пари пеститись приходять
А ввосени прийдуть свати, i   iх зусрiнуть караваем
I на весiллi, мов у панiв музики Чардаша заграють
I Бог пасе зірок отари i вже забув розп'яття людям
I  янгол в небесах спiвае , ш може вже не буде суду
Страшного, як уже не знаю, що може трапитись
iще ..
Катигорошко :Хiба, ще щось страшнiш бувае?
Велетень :Эх повен свiт таких речей

В цей час у безхмарному небі
Погордливий мов фараон

Лiтав улюбленець Феба
Великий Рожевий дракон
Вважав себе пупом неба, i другим сонцем землi
I кожен бодай другий янгол у нього бував на iклi
Людей будем правду казати
не бачив дракон , i ,близько
Нiколи наша потвора
Не опускалась так низько...Та ж ось йому нажалiвся
його наймолодший братик
.Що э такий котигорошко, i вмiе герой лiтати
Кiнець твоему пануванню  в ошатних небесних палатах.

Спочатку дракон засмiявся cловами брата погребував
а потiм розхвилювався, а потiм змолився до Феба;

Я князь усього живого з людьми  не знався
Пiшли його Фебе в дорогу з якоi нiхто не вертався