Катигорошко

УКРАЇНСЬКИЙ СУПЕРГЕРОЙ КОТИГОРОШКО
Cоавтор :Тереза Славович
Казка І
Котигорошко і Змій

А жив собі газда у продавні часи
в селі поза містом
Мав землиці кроків на триста
Не вважав себе ні ченцем, ні пройдисвітом
Їв собі сало, пісень в вільний час насвистував
Дивився на небо, любив свое Сонце
і простір ланів
Прижив від дружини
шестеро синів
І, мов квітку ожини, дочку
Ой, леле, гарну ж яку!

Добре було життя  на тихій слободі
Родилося жито в полі
і морква на огороді
А щоб земля годувала
потрібно рано вставати
До схід сонця прокинулись браття
й зібрались орати
У кожного в хаті  було свое діло:
Сестра братам обід у поле носила
Мати порається біля груби
Батько на зиму дрова нарубить
І взагалі, було чимало роботи
Відпочивали в неділю,
ще рідше - в суботту...

Отже, питае сестричка в старшого брата:
“Де ви, хлопці, будете сьодні орати?
У батька ж велике поле, не видно й краю
Обід ваш схолене,  якщо я на раз заблукаю “
“А ми борону протягнем від дому до поля
Ти йди собі по тій скибі, й нехай минае недоля”

А в старовинному замку неподалік
Жив Змій-старигань, давно, щонайменше — вік
Точилом гострив щодня велетенського зуба
На тих, хто йому особливо сьогодні нелюбий
Перша думка в дракона про те,
як здолать ворога-супостата,
Ну, а друга, звичайно,
то — файні вкраїнські дівчата.

А ще, розкажу вам, друзі, розвагою Змієвою
Було руйнувати мости і церкви у Києві,
Лякати бабусь на базарах,
Сіяти всюди чвари
Палити лани і красти в селян худобу

А сусідська дочка давно йому довподоби
Заслав би Змій старостів,
та був вже старий за віком
До того ж щё й мав величезні потворні пики
Такий був той ящір страшний,
що і себе порою лякався,
Такий був поганий і злий,
що щоранку в люстерко плювався
З подібними даними годі й чекати згоди
Підступний плазун став шукати слушної нагоди

Скибу, що злопці зорали,
затер він пласким хвостом
А сам  запрягся у  плуг
(бо по силі тягався з волом)
Несла Оленка браттям куліш до сніданку
А потрапила просто до клятого його замку
На радостях Змій наказав наварити зілля
І запросив усю нечість собі на весілля

Ввечері браття  вертають додому з поя
“Батько і мамо, чи ми батраки в неволі?
Ми ж бо весь день орали, аби в родини
Була до борщу та каші добра ржана хлібина
Поїли землю дощем із власного поту
Чи ми заслужили поїсти за  цю роботу?”
Мати у сльози: “Оленка ж пішла за вами,  ,
Може, вона заблукала чи стрілась з вовками?
Вовки  у нашій місцині гості не часті,
Але, як побачиш, то точно не буде щастя! “

Злякалися хлопці й гайда Оленку шукати,
Пішли уздовж тої скиби, що йшла від хати,
Похапцем прихопивши хто — ціп, хто — вили
Наступного ранку вони прибули до заклятої вілли
Де трьохголовий пануе вже більше віку
Ще прадідам наших братів той гад дошкуляв без ліку
Тварюка Змій надзвичайної сили та гонору
Носить він три голови, усі різного кольору
Білу, щоб снігом трусити  на перші квіти
Червону, щоб жито у серпні на полі спалити
Та темно-синю, завжди усю в краплинах поту,
Аби восени із дороги створити болото

Бачать — сестра їм маше з вікна темниці
А Змій полетів десь по справах,
чи просто — битися,
Між добрих людей показати злодійську звитягу,
По крові козацькій-святій втамувати спрагу

Оленка їм каже:
“Тікайте, братчики любі,
Бо як господар прийде,
він вас всіх погубить!”
“То ми ще подивимось -
мовив старший, Панас -
Бач, він, хоч й лихий, один,
а тут шестеро нас”

Ось і Змія вітер несе,
чи може — й сам чорт
Летить як Стелс, трьохголовий скажений хорт!
Наче кажан все чуе, все бачить, мов той жандарм
Братів біля башти узрів з-за високих хмар.

“Що, свояки, завітали до зятя в гості?”
“Ти свояків пошукай собі на погості!
Бог борони, мати в зятях такого злидня
Сам бо старий, як пес, а Олена — неповнолітня!”

Змій посірів від люті, затрясся весь:
“Я ж-бо хотів оказать тобі, бидло, честь!
Я королівської крові, а ти — мужик...
Що ж, як такої — гайда на залізний тік!”

Хлопці пійшли на Змія з усіх боків
Але плазун робив з ними, що хотів:
Вдарив того — рогами, того — хвостом
Минуло шість хвилин — всі лежать пластом
Кинув братів до льоху, ледь-ледь живих
Аби потім їх мати за батраків

А мати з батьком чекали дітей додому
І сподівались дива. Аж рік по тому
Як пережили старі цю життєву кризу
Мати ходила до лісу набрати хмизу
Бо нарубати дрів батько був не в змозі...
Бачить — горошина котиться по дорозі
Жінка взяла та й з'їла ту горошину
І за нлежний час народила сина

Малий Іван зростав, як на гарних дрожжах,
І прозвали його люди Котигорошком.

Хлопець міцніє за рік, як інші - за п'ять
Скоро почав із батьком в полі орать
Вже дістае він матері до плеча,
Все в нього вправно виходить, що б не почав
І була тому причина,
Бо до трьох  років дитина
Харчувалась матері молоком,
А також полюбляла
Хліб і сало
Та ще й з часником

Пішов  якось син батькові допомогати
Задумав старий біля шляху криницю скопати,
Недовго довбали, натрапили на каменюку
Батько, як заступом вдарив, відбив собі руку
Та й побіг до сусідів по допомогу

Взяв Іван та й витяг валун на дорогу
Файний камінь, саме такий, як треба
Мабуть, колись давно він упав із неба
На добре діло лицареві згодиться,
Бо в тому камені — чиста дамаська криця!

Зійшлися селяни, бачать — тут діло не чисте
Чи буде селу добро від такого хисту?
Розбіглися в мить мужики по своїх хатинах
І кожен у думці тримав: “От, клята дитина!
А що із Івана втйде, як підросте?
Такий вже задніх ніде не стане пасти
Як би нам те байстрюча зі світу звести?
Треба до злого Змія його послати
Нехай, як герой, помирае за сестру і браттів!”

Від них-то Котигорошко вперше й почув те слово
Що було в нього шість братів, а тепер — ні одного
Ще й сестра Оленка, найкраща з усіх дівчат
Буде плодити нелюбу зміючат.

Плакала стара мати — “Не йди, синочку!
Втратили ми і синів, і молодшу дочку
А Змія руками голими не зупиниш,
Що буде за користь, коли ще і ти загинеш?”

Тож хлопець відправився  до коваля
Коваль подивився з кузні: он, йде маля
І, як на диво, без жодної муки
Несе у руках страшну каменюку
Що, певно, більше, ніж сам він важить

“Здоров був, синку — привітно каже -
Що ти з тим каменем хочеш робити?
Хіба до ставу підеш втопитись?”
“Здоров'я й тобі, ковалю, знадобится
Ця каменюка — з чистої криці
Зроби булаву, щоб рука раділа,
Для чесного бою,
для славного діла,
Щоб в Змія душа віділетіла з тіла!”

Коваль сховав жарти до кращих часів
Й просидів за горном сім повних днів
Таки зкував міцну булаву,
Шишак — із бичачу голову
Із кузні тягли її три молодця,
І в тих аж піт котився з лиця

Катигорошко узяв булаву,
Підкинув в небо, мов на забаву
Та й каже батьку:
“Я ляжу спати,
А ви не відходьте далеко з хати
Як булава полетить назад
Будіть мене, хочби і із гармат!”

І от, минуло дванадцять днів
Летить, гуде, мов під час війни
Збудив батько сина, той враз підвівся,
Вклонився Сонцю, росою вмився
Під булаву мізинчик поставив,
А та взяла і розпалася навпіл

“Ні, то на Змія негодна зброя
Зроби, ковалю, міцнішу вдвоє!”

Кував коваль чотирнадцять діб
Зчорнів від жару, від диму схрип
Пів гаю витратив на дрова
Та вийшла лялечка, не булава

Іван супутника знов пустив
Й знову спав із дванадцять днів
Якось уночі — летить, гуде
Зараз, як бомба, на дім впаде
Батько штовхав сина довго в бік
Іван підвівсь, не розкривши вік
Висунув з двері міцний кулак
А залізяка об нього — хряк!
Та не розбилась. Погнулась трошки
Ото вже — зброя для Котигорошка!

Мати синочку в рюкзак поклала
Два пуди хліба, пів пуда сала
На шію дала оберіг священний
Хлопець вклонився батьку та нені
Вдягнув шаровари, похідну свиту,
Смушкову шапку, залізом вкриті
Англійські чоботи взув на ноги
Та й вирушив браттям на допомогу

Пішов наш Іванко до Змія, як сніг до трави
Хтось із них точно лишиться без голови
Котигорошку відваги не позичати
Та й гад мае досвід, пів віку вчився на ката

Але за п'ять років скиба геть заросла
Довго ходив  Іван від села до села
Як всеє сало й сухарики з'їв з торби
То перейшов на ягоди та гриби
Й іноді рибки наловить біля ставка
Гарні англійські чоботи геть стоптав
Кого не питався — ніхто не казав дороги...

Раз бачить — циганка назустріч іде убога
“Срібний-яхонтовий, позолоти ручку!”
Зняв тоді хлопець з мізинця мідну каблучку
Дума: “Ця жінка, мабуть,
ворожить, мов диха
Не прорікла би в дорогу
якого лиха!”
“Дай-но, долоньку, красунчику
Почнемо з божої волі...
А ще, юначе
не писана в тебе доля
Бог знає, гірше воно чи ліпше
Ти з тих, хто сам собі долю пише

Такі, як ти, рвуть кайдани й ламають залізні грати
Але, зазавичай, не мають й кутку де спати
У битвах й походах шукають вони розраду
Та поміж своїх їх чатує підступна зрада
Будеш шукати ти щастя в різних світах
Літатимеш простонеба
Носитиме тебе птах...

“То ви вже, тітку, збрехали -
не витримав Котигорошко -
Я ще й писать не вмію, читати трошки
Маю я, богу дякувать, стіни й дах
Хоч я малий, не подужає мене птах
Краще скажіть, чи до Змія далеко йти?”
“Хай тобі грець, Іване! Та три версти...
Он, охоронні башти стирчать, мов ікла
Сказала б іще, та не чуєш”. Сказала й зникла

Котигорошко сплюнув: “Тьфу, от нахаба
Так заморочила голову, вража баба!
Стільки плести язиком й не сказать нічого...
Добре, хоч замок справді уже за рогом”

А замок був не примарний і не ляльковий
Складений мур зі брил багатопудових
Ще й охоронні вежі стирчать до неба
А головну твердиню і видно ледве
Ну, а воріт там, напевно, не мали з роду
Змій-то, мабуть, не пішки ходить по воду
“Певно, не в наші часи мурували замка
Зараз б пташину, яку прорікла циганка
Або, ще краще — мотузку би із сириці,
Я вже по ній дістався би до сестриці!”

Тільки подумав — з бійниці лівої вежі
Спустилась драбина, сплетена із мережива
Іван подививсь направо, потім — наліво
І в голові почухав: “Щось воно дивне
Аби не було тут для мене якої пастки
Проте, що робить, полізу”. Боліли п'ястки
Коли він, нарешті, втиснувся у бійницю

В башті сиділа дівчина білолиця
Жовта коса, а очі — блакитні зорі
Хлопця побачила — аж почорніла з горя
“Я-то чекала, там — в шкірі тигровій вітязь
Тебе ж, герою, важко і роздивитись
Змія здолати тобі буде не по силі
Як прилетить, то він тебе не помилує”

Котигорошко гордо: “Ми ще побачим
Хто тут кого помилує і пробачить
І хто чий попіл по вітру порозвіє
Хто ж ти така сама?”
“Я — дружина Змієва”
“Як тебе звати?”
“Колись я звалась Оленка
Доки плазун не вкрав мене в батька й неньки
Згодом прийшли брати мене визволяти
Змій переміг їх й кинув усіх за грати

Так я і стала нелюдові жона
Нас повінчав сам панотець Сатана
Заміть хреста тримав він
розпечених вил
А за дяка служив йому крокодил
Вили вовки на весіллі, ворони крякали
Дружкою був упир, боярином — вовкулака
Ледь я тоді не вмерла від переляку!”
“Як ж ти на це погодилась? ” “Та ніяк
Просто в нечистих “Не так!” означає “Так!””

“Сестро, не плач — потряс Іван булавою -
Бог дасть, до ночі станеш вже удовою!
Та перед боєм має поїсти лицар
В мене ж три дні в шлунку самі суниці
От би тепер вареників полумисок...”
“Що ти! Шляхетний Змій
не візьме такого й в писок
Він бо гребує їсти мужицькі страви
Бігусу хочеш? Зрази, мов із Варшави?
Кнедликів? З вишнями качку? Штрудель до кави?”
“Грець з ним! Неси, що є” — сів Іван на лаву

Не встиг наш герой
втамувати свій перший голод
Чує — по даху щось гупає, наче молот
Суне з бійниці паща по самі вуха:
“Жінко! Чом тут в мене пахне козацьким духом?”

“Де б то не пах той дух, коли я прийшов!”
Змій озирнув хлопця до підошов
Й зареготав так, що не луснув ледь:
“От і знайшла мене в ріднім палаці смерть!
Хлопчик-мізинчик до мене пришвендяв, бач
Ще й притягнув із собою важкий пірнач
Ти ж тую палицю навіть піднять не зможеш...
Нащо приперся? Миритись?
Чи битись, може?”

Котигорошко всміхнувся на ту промову:
“Можна й миритись, але — на моїх умовах:
Палац й господу віддай за шкоду
Що ти із роду творив народу
Звільни Оленку й шістьох братів
І забирайся під три чорти!”

Старий дракон від гніву аж білий став
Вишкірився, мов розлючений вовкодав
Він до такого ставлення геть не звик
“Годі балакать. Гайда на залізний тік!”

Тут динозавр з'явився у всій красі
Стало не дивно, чом його бояться всі:
Хвіст анаконди, могутні кажані крила,
Турові роги, три пащі, як в крокодила,
Ще й пазурі, що позаздрить пустельний лев
“Ну, начувайся, хлопе, курва, пся крев!”

Вдарив воран хвостом йому по ногах
Й разом рогами атакував у пах
Плигнув Котигорошко і в той момент
Голову синю розбив шишаком ущент

Змій засичав від люті та, наче кіт
Хтів його вцілить пазурами в живіт
Хлопець відбив ту лапу ціпком і — жах!
Вдарив залізним чоботом по зубах
І, наступивши ворогові на хвіст
Білого писка держалом проткнув наскрізь

Змій-бідолаха ледь встиг відскочити геть
“Жарти скінчились, тепер тобі буде смерть!”
І полихнув вогнем, щоб спекти, як слід
Й мати шашлик із парубка на обід
Котигорошко витер лиш з лоба піт
Й Сваргу священну намацав в себе на шії:
“Що, птеродактілю, чари твої не діють?”

Ящір піднявся в небо на двох крилах
І полетів на ворога, мов стріла
Кинув Іван назустріч важкий пірнач
В груди дракону вцілив. Той, наче м'яч
Вдарив о мур і впав на Котигорошка
Тут почалась бійка не понарошку

Бив його крилами Змій, пазурами дер
Тулуб хвостом здавив і, напевно, б зжер
Та хлопець встиг ухопить супостата шію
Клацали пред лицем гострі зуби Змія
Потім дракон ослаб, став здихати, схоже
Бовкнув з останніх сил: “То.. миритись... може?..”
Сіпнувся і в очах червоний вогонь загас...

Браття вертали з панщини на той час
Змушував Змій їх робить до сьомого поту
З зорі до зорі, в неділю і у суботу
А на вечерю — жменю пшона варити
Сестра Оленка хтіла був заступитись
“Станеш покірною — будуть вони хоч жити!”

Бачать зморені хлопці, що грізний Змій
Тупо лежить під вежою неживий
Вмить похапали хлопці ціпки та коси
Варта дракона втікла із палацу боса
Звільнили з башти Олену й пішли на ганок
Там, де в обіймах лежали варан з Іваном

Мовив Панас: “Хоробрий був чоловік
Гада здолав, хоч з ним разом кістьми поліг
Треба, брати, нам навести в замку порядок
Наша сестра бо отримає його в спадок”

Каже Олена: “Грець йму, тому спадку!
Я про цей шлюб мати не хочу й згадки
Скільки я тут знала ганьби і горя...
Краше подумай, як поховать героя”

Мовив Грицько: “Ти кажеш, сестра, не діло
Довго від того нелюда ми терпіли
Ти йому щодня варила супів на пиві
Ми ж працювали так, ледь лишились живі
Мусимо ж ми мати за це відплату...”

Олена:
Брате, на тебе батько чекає й мати
Замість свою ниву пахать і сіять
Лишишся тут й станеш наступним Змієм?

Петро:
Сестра права, замок — прокляте місце
Нащо нам все каміння це і обійстя?
В ближнім селі двійко волів та воза
Треба нанять (хоч би і з-під навоза)
Тишком вночі вивезем всеє злото
А отих двох кинемо десь в болото

Олена:
Петрику, брат, що кажеш?
Чи ти людина?
Плакала через Змія вся Україна
Хочеш собі сльози оті вкрасти?
Не принесуть гроші такі щастя!

Семен:
Гроши — нехай, ми й не були бідні
Трошки візьмем, аби подолать злидні
Краще зрубать голови педофілу
Як привезем, надінемо їх на вили
Скажем усім, ніби то ми вбили

Тарас:
Сором тобі, не боїшся ти бога, брате
Хлопець чужий прийшов до нас крізь Карпати
Тебе й сестру твою від ярма збавив
Чи заслужив на посмертну він хоч славу?

Степан:
Парубку що? Він — герой, він пішов на небо
Слави і честі там вже йому не треба
А як в селі дізнаються, що малий
Здюжив того, з ким ми впоратись не змогли
Скільки ми приймем сорому і образ...
Добре Тарасу — він наймолодший з нас

Олена:
Сором не в тому, брат, щоб програти в герці
Сором, Степане, що став ти рабом у серці
Сором, що щойно звільнившись від оков
Совість свою продаєш ти у рабство знов

Степан:
Що таке сором, ти скоро збагнеш, дівко!
Як щось збовкнеш, то жалітимешся кріпко
Взнають, що Змія ти мала за чоловіка
Пари в селі не знайдеш собі довіку!

Тут Опанас крикнув: “А ну, тихо!
Мені почулось, хлопець іще диха
Сестро, схились, послухай його серце
Як там, Олена?” “Здається... таки б'ється
В бідного парубка вся у крові сорочка...
Бач, на сорочці — вишита оторочка
Цей везерунок шиє лиш наша мати
Отже, герой має бути мені братом!”

Братець Семен аж зблід: “От, дурна баба!
Щойно ти  з дуба вдарилась, або з граба?
Чи він родився, коли ми пішли на звіра?
Мало б йому бути зараз ледь-ледь чотири
Цьому ж, диви, мабуть вже з п'ятнадцять років...

Встала Оленка, сунула руки в боки
В скромній дівчині прокинулася зміївна:
“А що здолав він Змія, тобі не дивно?”
Топнула ніжкою і наказала гнівно:
“Зараз взяли і несіть мені хлопця в хату
Бо цю розмову будуть всі люди знати
Не подивлюсь, що ви мені рідні брати!
Тихо кладіть на ліжко... Чи ні, на лаву
А як хто з вас хоче мати військову славу
Спробує най хоч підняти його булаву!”

Злякались брати, зробили все якнайкраще
Бо від сестри не чекали такої вдачі
Кожен в собі своє затаїв, одначе

Скоро Іван очуняв, прийшов до тями
Флякі замойські їв, знайомівся із братами
Тиждень минув — лишилися тільки шрами
На другий тиждень вирішили рушати
Добре в гостях, але треба колись й до хати
Шляхом підземним,
проритим ще прадідом Змія
Тим, що п'ять літ ходили пахать і сіять
Вийшли в останній раз і — гайда додому
Вдень і вночі бріли, не дивлячись на утому

Як повернулись, всеє село раділо!
Старий і малий кинули всяке діло
Але найбільше тішились батько й мати
Бо більш не мали дітей своїх виглядати
Знову пішло життя: десятеро на лаві
Сестра готує на всіх
польські й вкраїнські страви
Браття — в поле, батьки — на горід, а Котигорошко
Кожному з них собі помага потрошку

Більше на нього ніхто зла не тримав в селі
(За виключенням бабусь, що на всіх та кожного злі)
Хлопці ж приперли таки золотого воза
(Добре, хоч був він з-під сіна, не з-під навозу)

Частину вони лишили
для себе й своїх рідних
А другую розділили
поміж убогих і бідних
Оскількі ж в тому кутку
родичались з царя Гороха
Не лишилось нікого,
хто б не відірвав хоч трохи

Із замку тягли мужики
потихеньку добро на халяву
Аж поки вже козаки
Не поставили в нім заставу
Іванко ж пошив кольчугу
із луски міцної Змія
Та панцирка захищала
його від колін до шії
Надійно вкриваючи тіло
Від лука та самостріла

Навіщо ж йому кольчуга?
Чи будуть пригоди знову?
Пробачте, мої дорогенькі
про це — окрема розмова