Всi моi потаeмнi iмена - на укр

ВСІ МОЇ ПОТАЄМНІ ІМЕНА

Я вирішив узяти собі друге ім’я –
                Франта, Франтишек,
Бо, обрав за протектора
Святого Франциска з Асижу, який
Розмовляв з тваринами,
Проповідував птахам і
Навертав на праведну путь вовків,
Який
Цілував леправих у їхні виразки і
Злягався зі снігом,
Наче з білими, цнотливими, пухкими
                янголятами,
Тамуючи свій плотський голод,
Замість казань з вуст його
Злітали метелики й квіточки,
А він ходив босий, цуравий
І не відав, нівроку, же є святий.

Потім я прибрав собі ще ім’я – Ян,
Шукаючи захисту в святого Жана
Жене,
Що він був перебієць і
Змагавсь, наче Яків, із самим Господом,
І той на ознаку зламав йому носа.
Жан Жене,
Натхнений співець
                кримінального підсвіту,
Сантиментальний бард
                волоцюг,
                убивць,
                сутенерів, 
Темних і вогких сутеренів
                підсвідомости,
Перевтілення  Франсуа Війона,
Вишуканий порнограф,
Ворохобник, що прагнув в’язниці,
Як ченці прагнуть монастирської келії.
Щоб досягнути найвищого ступеня
                посвяти
Він практикував сакральну проституцію,
Як колись халдеї й сибірські шамани.
Ві-Уа паризьких апашів,
Верховний жрець Ізиди, що загубився
                у часі,
Він, як тонкий поціновувач, визбирував
Рідкісні коштовності –
                незрівнянні
                усмішки
                своїх коханців, 
Таких самих злодіїв, як і він.
Жан Жене,
Екстатичний терорист,
Білий мурин,
Роз’ятрював
Млосну й духмяну
Самцеву хіть
Молодих пантер-троцькістів
Масуючи їхні еластичні м’язи й
Вдихаючи запаморочливо-розкішний
Аромат
Їхнього солоного поту –
Найкращу сому досвідчених візіонерів.
А коли він, особистий приятель Арафата,
Утинав,
Наче божевільний дервіш,
Запальну жиґу
В аравійській пустелі,
Під мавпяче волання “The Rolling Stones”
І поодинокі постріли
З автомата Калашникова,
Підносився великий піщаний смерч,
Затягуючи у свій вир
Мандрівні надми й прохолодні оази,
Націлені в космос балістичні фалоси
                мінаретів,
Барвисті намети тубільців,
Їхні барвисті розлогі пісні
Їхні гордовиті постаті,
Їхніх псів та верблюдів,
Навзамін
Оголюючи румовища призабутих
                цивілізацій.         
Агасферичний  Жан Жене,
Втеклий дезертир з Третьої світової,
Професійний прошак –
Жебракував цілою Європою,
І навіть коли обернувся на модний бренд
Сексуальних меншин, анархістів і
                лівих інтелектуалів,
Коли він зробився улюбленцем
Театральних критиків і видавництв,
Що надавало йому можливості
Не змигнувши бровою
В єдиний мент пускати за вітром
Величезну силу грошей,
Все одно волів мешкати у готеликах,
Не маючи власної хати,
І носив все своє благеньке майно
У невеличкій валізці.
Його власне прізвище
Гнало його розжареним жалом,
Наче ґедзь злощасну Іо
(Жан жене, а Герард реве).
 
Святий Жан Жене,
Алхімік чорної крови,
Екскрементів і  витрисків сім’я,
Керуючись взірцевим
Апостольським чином
Рудобородого Юди,
Творив новітню агіографію
У вигляді,
Чи то кривавого ґіньйолю,
Чи то по-середньовічному наївного
Ярмарково-вертепного міраклю й 
Уперто торував свій пекельний шлях,
Бо напевне знав,
Що у безмежному просторі,
Просторі Духа,
Яким його було пойнято,
Не важить
Верх або Низ
(це людське, надто людське),
Єдине що важить насправді –
Дотримуватись свого дао,
Тобто, дороги,
Що належиться тобі одному,
Адже Бог присутній скрізь,
Він навколо нас.
Адже Бог – це лише точка на обрію,
                що блимає,
Що провадить тебе,
Постійно віддаляючись від тебе.