Рано-к червоноi води i дуже зеленого листя

Due  cose  belle  ha  a  mondo  Amore  e  Morte. 
(В  мире  прекрасны  два  явления:  любовь  и  смерть) 




Ранок.  Дощ.  Він  їй  робив  боляче.  Бився  об  скло  вікон  батогами  води,  що  їх  раптом  здичавіло  викинуло  розгніване  чорне  ,  навіжене  небо:  «  Пробуджуйся  від  сну,  отямся,  відкрий  вікна.  Вдихни  озону.  Викинь  з  руки  оту  гидку  солодкаву  сигарету».  Вона  почула.  Нарешті.  Це  подіяло  на  її  рецептори  слуху,  але  тільки  слуху.  Інші  були  занечулені,  обнулені,  вимкнені  геть  з  часу,  простору.  ЇЇ  тіло  було  не  її.  Просто  якась  ледь  відчутна  м’яка  і  напівзимна  маса,  яка  заважала  їй. 
Світанок.  Сіро.  Болить.  Тремтяча  рука  все  наливає  і  наливає  краплі  у  горнятко,  де  була  кава.  Там  чорна  густа  патока,  змішана  з  корвалолом,  клофеліном,  сльозами.  Вона  п’є  гірку  суміш,  на  зубах  скрипить  кавова  гуща.  А  їй  приємно.  Вона  їсть  це  ложечкою,  так  жадібно,  так  швидко,  наче  ковтає  рятівний  еліксир,  але  такий,  який  врятує  її  від  цього  сірого  світанку,  від  настання  дня  і  від  того,  що  їй  може  там  бути  боляче.
«  Все…  його  нема…  НЕ  буде,  ніколи.  Цей  телефон?  Навіщо  ,  кому  телефонувати,  куди?    Він  сказав  тобі  «геть!»,  з  його  життя,  а  значить-  треба  із  світу.  Так,  хай  побачить,  як  йому  буде!  Хай  плаче.  Ні..  Ні..  Нехай  не  дізнається.  От,  була  і  нема…  Як  і  не  було.  Ефір  випаровуються  безслідно.  Його  молекули  просто  дифузують  у  простір,  змішуються  з  киснем,  азотом  і  ще  з  тим  всім,  що  є  у  повітрі  .  А  потім-  кругообіг  в  біогеоценозі…  Фотосинтез  …  Листя  вбере  сонячні  промені  ранкового  сонця  і  цей  кисень  з  повітря,  я  якому  буде  вона,  розкладена  на  часточки.  І  листя  буде  зеленим.  До  осені.  Через  хлоропласти.  Маленькі  часточки.  Потім  листя  пожовкне.  Падатиме  на  землю  тихо  від  вітру  і  від  свого  безсилля  триматися  на  черешку  за  гілку.  І  вона  опаде.  За  що  триматися.  Рука,  де  та  рука,  за  яку  вона  б  могла  триматися.  Її  нема.  Не-ма. 
Батоги  дощу  по  вікні.  Цей  шум.  Вікно.  Де  воно?  Все  пливе.  Вона  намагається  дістатися  вікна.  Ноги  не  слухаються.  На  підлогу  падає  настільна  лампа.  Гасне.  З  попільнички  сипляться  на  підлогу  понівечені  тільця  сигарет.  Вона  хапається  стіни,  а  та  від  неї  віддаляється,  вона  хоче  вхопитися  за  підвіконня,  а  наштовхується  на  двері.  Карусель.  Закриває  очі.  Жовті  кола,  спалахи  червоного,  білі  цятки.  Рорзтуляє  повіки.  Треба  до  вінка.  Крок  вліво.  Ось.  Холодне  і  гладке.  Мабуть  підвіконник.  Так.  Тепер  відчинити  вікно.  Хочеться  тиші.  Шарпає  з  усієї  сили  ручку  на  себе.  Перехиляється.  Ляпаси  по  обличчю.  Холодні,  такі  жорстокі.  Холод  стікає  по  чолі,  по  щоках,  по  шиї,  поміж  грудьми.  Хай.  Добре.  «Садо-мазо  перед  відходом»  .  Ще…  Треба  щоб  болючіше.  Навмисне  вдаряється  головою  до  рами.  Ще…  Холодно.  Тепер  треба  гарячого.  Треба  в  душ.  З  вікна  страшно.  Зимно.  Побачать  .  Треба  ,  щоб  не  бачили.
Ванна.  Біло,  приємно,  пахне  лаймом.  Мило.  Улюблене.  Навіщо.  Скинути  все  із  себе.  А  що  на  ній?  Не  знає.  Щось  м’яке  наче.  А  …  Халат.  Ось  тобі.  Зірвала  із  себе  як  царівна-жаба  зелену  шкіру.  Огидний  халат.  А  рука  шукає  кран.  Ось  він,-  холодна  куля.  Вправо,  вверх.  Дощ.  Ні  це  не  дощ.  Ага,  це  душ,  гарячий,  який  вона  так  любила.  Закрити  корок.    Нехай.  Дивиться  на  стелю.  А  що  там?  Маленькі  сині  лампочки.  Ось  вони  вже  жовті,  зелені,  гаснуть,  нема  стелі  тільки  гаряча  вода.
А  що  на  полиці?  А  це  те,  що  треба.  Одноразове  безпечне  лезо.  Його  треба  просто  зламити,  витягти    і  зробити  небезпечним.  Хапає,  пальці  тремтять.  Сил  нема.  Голова  обертом.  Треба  зламати    зубами.  Так.  Трісь.  Ось.  Солоно  в  роті.  Порізала  язика.  Нічого.  Ось,  воно  рятівне  лезо,  -  тоненьке  і  дуже  гостре.  Вона    провела  ним  по  венах.  Лоскітно.  Гарно.  Але  треба  міцніше,  різкіше,  впевненіше.  Ось  так…
Тепер  на  другій,  двічі.  Як  гарно,  вода  рожева…  Зповзла  обережно  по  слизькій  стіні  ,  щоб  вмостится  зручно  у  ванні.  Все  чорно-біле,  а  вода  рожева-рожева.  І  червоніє.  Чому  вода  стала  холодною.  Морозить,  трясе,  а  вода  багряна,  багряна  і  вже  двічі  не  вступити  в  одну  воду.
                А  дощ  вгамувався.  Налякався  чогось.  З  її  прочиненого  вікна  білим  вітрилом  до  сонця  вирвалася  фіранка,  прозора,  біла,  як  фата  нареченої.  А  листя  на  кленах  стало  смарагдовим  після  дощу.  Фотосинтез.  Він  продовжувався.