Пошесть iшла. - на укр

Пошесть ішла.
Загравали заграви на сурмах.
З лісу на шлях повиходили зграї вовків.
Ми же веселі з весілля вертали,
Хмільні та безжурні –
Ми ж бо думками летіли, як легіт, легкі.
Бачили ж – ніби рікою пливли домовини,
Але здалося, що це – тільки тіні від хмар.
Поклик суремний долинув луною
                в долину
Й залопотіли чутками комиш та шувар.
Вітер повіяв – повіялись з вітром
                у вічність,
Чорно дихнув, перебравши
                невіст на удів, 
Витравив очі слізьми їм і,
                крякнувши тричі,
Круком гаркавим, на Північ, назад,
                відлетів. 
Вершники смерти в нестямі
                толочили жито,
Їх румаки басували по наших кістках,
Порозкидали по світі, по цілому світі,
Так, що і діти не зберуть вже,
                не поховають той прах.
З храмів хрести постинали,
                засіяли ними,
Наче драконовим зубом,
                спотворений степ
І замісили в червіньку,
                в неплідну ту глину
Пам’ять про рід наш,
                упевнені – не проросте.
Але безслідно ніколи ніщо не зникає.
Час-археолог
                на пласт напластовує пласт.
Отже, терпляче чекаєм –
                роками й віками –
На гончаря, що нарешті нам
                форми надасть.