Василь Симоненко. 47-й год

С украинского

Давно забылись те обиды, споры,
полуголодно-нищенские дни.
Но не забуду пенной гречки море
И аистов, что рылись на стерне.

Людей, что, точно аисты, худые,
взяв косы дедов, еле шли на стан,
в копне оставив кувшины пустые
и, стиснув зубы, «выполняли план».

И вдовы плакали, кричали дети «хлеба»,
и ели только желуди одни.
В арбах скелеты, синие, как небо,
худые, как в колхозе трудодни.

Не позабыть мне мужиков тех хмурых,
напуганных, тревожных матерей,
когда продажные писали шкуры
про счастье и зажиточность людей.

1956
***
47-Й РІК

Забулися давно образи, суперечки,
Злиденні і напівголодні дні,
Та не забуду я, як пінилася гречка
І чорногузи гуртувались на стерні.

І люди йшли байдуже, мов лелеки,
Із косами дідівськими на лан,
В полукіпках лишали чорні глеки,
І зуби стиснувши, «виконували план».

І вдови плакали, кричали діти «папи»,
А на сніданок — жолуді одні.
І в гарбах пнулися скелети-шкапи,
Худі, немов колгоспні трудодні.

Я не забув мужицькі очі хмурі,
Обличчя матерів налякані, тривожні.
Коли писали ви, продажні шкури,
Про їх життя, щасливе і заможнє.

1956