За що?

За що я тебе так кохаю без міри?
За очі, мов море, за губи - чешири,
За те, що ти перший у мене й останній,
За роки кохання, за ночі прощання,
За теплеє слово, за посмішку милу -
За все це тебе я на вік полюбила!

За що ж ти мене так без міри не любиш?
За ніжість до тебе? За теплії губи?
За вірність, чи може за те, що кохаю?
За що, милий мій, ти мене зневажаєш?

За що мені брешеш від ранку до ночі?
За що так брехливо ти дивишся в очі?
За що ти у снах являєшся знову?
За що? Що зробила тобі я такого?

А ти ж, мій дурненький, і не розумієш,
Що тільки моїми очима хмілієш,
Що лиш від усмішки моєї залежить
Все твоє життя і мрії безмежні.

І якось прокинешся ти навесні,
І злива заб’ється тобі по спині,
І вітер тебе потріпає за зраду,
І пташки замовкнуть – заплачуть всі разом.

Й ти прийдеш до мене нещасний та кволий,
І вже не потрібне тобі буде коло
Тих друзів – п’яниць та розпутних дівчаток.
Усім, окрім мене, ти будеш не радий.

А я обігрію тебе, приголублю,
І все розповім, як я тебе люблю,
Торкнуся рукою, мов вічність і доля,
І то буде тільки моя барська воля.