Щастя, що плакало на портретi

Він малював портрети на фоні дощу і листя,
що падало із старого клену, малював і жив на горищі
в своїй художній майстерні, що пропахла
олійними фарбами, милувався обличчями натурщиць,
і своїми пастельними барвами.
Він любив синьооку дівчину, називав її Глорія ,
і була вона його Музою, неперевершено гарною.
А вона кохала художника, молодого і чорноокого,
і була їх любов наврочена ворожкою ясновидною.
Та одного дня непогідного, принагідно зайшла розлучниця,
Жінка ставна й багата і заходилась так настирливо
Собі портрет замовляти.
Хотіла, щоб виглядала молодшою, щоб на фоні неба,
а про ціну не домовилась, сказала:"Про це хвилюватись не треба."
Малював професійно юнак-художник, вкладав у роботу душу
і часу не мав для Глорії, казав: "Закінчити мушу."
Сумувала дівчина, мучилась,
Заглядала в віконце у мезоніні, там світло горіло ночами
І було їй чомусь моторошно.
А зранку з будинку виходила щаслива русява жінка,
і радість рум’янила щоки їй, і очі світились іскрами.
Портрет успішно закінчений взяла вона, запакований,
І більше художника Глорія не бачила, вікно було загратоване.
Він жив з тією жінкою в дорогому готелі "Асторія".

Така ось історія сталася, в будинку, на сьомому поверсі.
Там щастя було покинуте поряд з засохлими фарбами,
Там на портреті плакати двоє: дощ і Глорія.