Пробач

К.Є.


Пробач,  так  зненацька  і  якось,  мабУть,  необачно,
Я  потривожила  твій  спокій,  і  твОю  печаль,
І  що  була  нестримана  і  незаввбАчлива,
Пробач,  і  не  суди,  і  сповідатись  дай.

Все  було  ейфорично-ілюзорно...
Навіщо  я  тобі  ?  Ефірно  вітряна  і  не  тривка?
АджЕ  на  теплу  і  міцну  твою  долоню
Ще  не  лягла  моя  тремтяча  і  легка  рука.

Пробач,  що  я  своїм  невмілим  пензлем
Так  рвучко-накладала  згустки  фарб,
І  вигини  дерев,  які  сплелись  у  вензель,
І  той  рожево-голубий  туман,  і  сад.

Пробач,  я  рвала  дрОти,  зупиняючи  тролейбус,
Той  що  з  минулого,  в  який  ти  так  поспішно  сів,
По  завитках,  по  колу,  по  спіралі,  -  підіймалась,
В  твоє  спекотне  літо  із  пори  кимсь  закодовиних  дощів.

Хтось  правив  балом  і  палив  свічки  отруйні  ,-
Противник  наш,  із  протилежного  від  неба  дна,
Мене  заманював  на  крильця  лускокрилих,
Я  ж  так  хотіла  твого  хліба  і  кривавого  вина.

Пробач,  не  стану  я  тобі  єдиною  коханою,  ти  мав  її,-
Тому  ,  і  не  колишньою,  і  не  наступною...  але  зажди-
Я  буду  в  мушлі  поміж  рифами  –  перлиною,
Цнотливістю  солених  сліз,  або  лише  прозорої  води.

Пробач  уявну  мрію  і  напівнадію,
Яка  в  Шопена  вальсі  і  в  очах  Мадонн,
Пробач,  прости  за  щастя  безнадійну  правду,
І  за  безвихідь,  і  цих  зашторених  вікон  полон.

Пробач  за  кольорів  нерозуміння,
І  фотосинтез,  і  мейоз,  і  зелень  райдужок  очей,
А  ти  казав,  що  я  була  відмінниця,
Так,  я  була…  І  зараз  я  відмінна  –  від  днів  і  від  усіх  ночей.

А  пам’ятаєш  ? У Віри пальці  пахли  ладаном,
І  в  мене  пахнуть  ,  ти  лиш  прихились,-
Пробач,  ще  досі  на  руці  пульсує  вена,  наче  гадина,
Мав  стиснена  жгутом  і  хоче  знову  доз,  дивись.

Я  засинала  в  голос  твій  вслухаючись,
І  в  ньому  ніжилась,  і  падала  до  хмар,
Пробач,  я  віддавалась  червню  не  пручаючись,
Я  не  варила  зілля,  й  не  робила  чар.

Прости  за  те  «пробач»,  і  за  вологість  після  злив,
За  дихання  озоном  і  надто  ранню  вишень  спілість, 
Прости  і  відпусти,  бо  твоє  серце  міддю  роз’ятрила,
Поїла  звабою  і  мучила,  і  віддавалась  випадку  на  милість.

Я  полечу,  перетворившись  з  лялечки  в  імаго,
В  байдужий  світ,  що  дихає  одним  лиш  СО  2,
Пробач,  та  я  повернуся  на  твоє  світло,  голос  твій  і  танго,
Бо  знаю  ,  -  ти  ж  його  дограєш 

і  як  порвуться  жили,
і  як  навіть  лишиться  лише  одна.