Лицарi любовi i надii роздiл 1

Тих травневих свят сорок сьомого їх відпустили додому аж на три дні! Скільки надій покладав Роман на ці весняні вечори!
Отоді все й сталося.
І дідові, і батькові ніколи не бракувало пацієнтів – мешканці усіх довколишніх сіл торували доріжку до кабінету лікаря, що умів підвести на ноги безнадійно хворого і не відмовляв у допомозі нікому, незалежно від того, було чим заплатити за прийом чи ні. Нерідко й сам діставав з власної аптечки якусь мазь, виготовлену за його рецептом у фармації пана Перебенди, - лікуйтеся. Під час війни хворих не просто побільшало – довелося створити таємний маленький госпіталь для повстанців, з’єднання яких стояло у лісах довкола Щастигори.
Недаремно хтось із пращурів дав горі таке ім’я. Чи з вдячності за вже отримане, чи заповідаючи на добро майбутнє. І якось так виходило, що гора допомагала у кожній людській потребі. Густі ліси із безліччю джерел – і звичайних, і особливих, термічних, переховували повстанців, плутали сліди і німцям, і енкаведистам вже потім, після війни, коли повстанська армія не склала зброї перед червоним окупантом і продовжувала воєнні дії. А поблизу самого вершечка гори тисячолітнє каміння ховало лабіринт печер. Тепле дихання вулкану тримало там постійну температуру і взимку, і влітку, а густе розгалуження ходів збивало з пантелику кожного переслідувача, відкриваючи таємниці тільки своїм. Розібратися у цьому переплетенні було непросто, не раз необачні гинули, намагаючись дістатися до якихось легендарних місць, де, нібито, вулкан ховав свої скарби, і лише кілька людей у місті справді володіли даром пройти лабіринт і вийти з нього.
Матері суворо заповідали синам не ходити на Щастигору і за жодних обставин не лазити до печер, та хіба стримаєш! Кілька відчайдухів, і серед них Роман Смереканич днювали й ночували у печерах. Не доходили, звісно, до середини, це справді було небезпечно, але як було не використати для хлоп’ячих ігор створену самою природою забавку! Та ще й чарівну залу з безліччю цікавих наростів на стелі й на підлозі, схожих на чудернацьких звірів, чи дерева, чи квіти… Яких лише забавок і перегонів не влаштовували вони тут ще до війни! Начитавшись книжок про пригоди, уявляли себе то індіанцями і блідолицими, то піратами, то безстрашними воїнами… Якби ж то знаття, що зовсім скоро війна з блідолицими перетвориться на сувору реальність.
Роман сам запропонував батькові використати цю підземну кімнату для тимчасового перебування важкопоранених, яких не можна було тримати вдома, ні в підвалі, ні на горищі, бо енкаведисти частенько навідувалися до Смереканича в якості пацієнтів, та й, не без того, вивідували, дослуховувалися, чи не займається доктор, відомий своєю прихильністю до українських буржуазних націоналістів, як і вся тутешня «гнила інтелігенція», підпільною практикою. Варто було комусь сказати необережне слово чи застогнати і… 
Батько не просто погодився, він виказав підозрілу обізнаність зі шляхом до таємничої зали. Роман був уражений:
- Татку, то ви знаєте про лабіринт?
- А хіба я не був хлопчаком, хіба я не виріс отут, на схилі Щастигори? – загадково усміхнувся батько, ущент розбивши переконання Романа у тому, що його тато народився одразу отаким поважним доктором, а в дитинстві, навіть якщо воно в нього й було, завжди слухався мами і ніколи його нога не ступала туди, куди не велів ходити дідусь. – Печера, – продовжував доктор Смереканич, – чудове місце ще й тому, що повітря там майже стерильне, цілюще, мікроби гинуть, і буде менше ускладнень. А доглядати будемо всі разом – ти, Орися, тітка Стефа, але інших у цю справу не втягуй!
- Про справу говори не з тим, з ким можна, а з ким треба! – відповів словами «Декалогу» Роман, приховуючи рум’янець щік від згадки про Орисю, сусідську дівчину, дочку лікаря Полянського.
Так і повелося – повстанці переховували поранених у печері, Тарас Романович оперував, а потім приходив сам чи довіряв Романові робити перев’язки. Та й Орися допомагала, носила їжу, доправляла хлопцям у ліс маленькі повідомлення – грипси. Коли поранений ставав на ноги – печера порожніла.
Німці якось без особливої ретельності боролися з повстанцями – густі ліси та лабіринт печер не викликав бажання піти – і загубитися. Зате потім, у повоєнні часи, ціле військо було кинуте на боротьбу із хлопцями, що не склали зброї. Вистежували, заарештовували, катували, хапали всю родину за першою ж підозрою, без доказів. Повстанці гуртувалися у густих лісах Прикарпаття, потерпали від голоду та браку боєприпасів, та справи не кидали.
У ті травневі дні в імпровізованому госпіталі доктора Смереканича лікувався лише один пацієнт, зате який! Хорунжий Орест з кількома хлопцями вирішив на травневі свята нагадати зайдам, хто справжній господар цієї землі. У ніч на перше травня відчайдухи зняли червоного прапора на ратушній вежі та замінили його на наш, синьо-жовтий. Як вони туди дісталися, як змогли – та ще й тихо, непомітно? Вранці місто прокинулося, не ймучи віри очам – наш прапор! Звідки?
Але якби ж на тому зупинилися! Орест сховався в будинку навпроти ратуші і коли солдат поліз зривати синьо-жовтий символ бандерівщини та націоналізму, зняв його своїм пострілом. Зчинилася стрілянина. Пораненого в груди Ореста хлопцям вдалося сховати в підвалі, а вночі доправити до рятівника-Смереканича, а відтак – на гору. Та енкаведисти почали розшук. Обшукали будинок лікаря – нікого не знайшли. Потрусили й інших хірургів, про яких ходили чутки, що вони не відмовляють у допомозі пораненим бандитам – теж нікого.
Та знайшовся чоловік, якого привабили обіцянки доброї кар’єри та високої посади, якщо він надасть послуги слідству у справі обурливого націоналістичного зухвальства – подумати лиш, синьо-жовтий прапор у день міжнародної солідарності трудящих! Сам він дороги на Щастигору не знав, та вказав на ще одного, що полюбляв гроші та посади, не цурався допомоги нечистого у цій справі, тому торував стежину на гору. Знав навіть, де вхід до печери. Всередину, щоправда, заглядати боявся – там живе дідько.
Решту справи зробили собаки – знайти людину не так складно, якщо маєш нюх німецької вівчарки.
Хлопці живими не здались – «Слава Україні» та постріл у скроню – легший шлях до Бога, ніж катівня НКВС.
Вже вкотре солдатам довелося тягти трупи і складати попід муром, щоб упізнавали родичі. А хто зголоситься або просто заплаче – того до тюрми та на заслання, як члена сім’ї ворога народу. Ця схема працювала справно, от тільки начальство буде незадоволене – покійники не говорять! А цього Ореста за його невгамовність розшукували вже давно. І от вам – труп. А начальство хоче живих і балакучих, їм покійники ні до чого.
Втім, розкрити цей підпільний госпіталь – теж удача. Зразу видно, їх тут лікували – бинти, якась мазь… Етикетка – виготовлено в аптеці Перебенди. Тепер з’ясувати, за чиїм рецептом – і справа скінчена, винуватців знайдено, їхню причетність доведено.
Та якщо лікували – хтось мусить прийти. І на нього треба зачекати.
Солдати з вигодами влаштувалися у «вітальні» Щастигори. І чекали…
Роман ішов знайомою стежкою через виноградник і ліс, особливо не ховаючись, він знав цю місцевість як свої п’ять пальців. От він, вхід до печери. Чомусь сьогодні тут щось не так, відсунутий камінь-поріг. Повстанці завжди ставили його на місце. Хіба несли важкопораненого і забули або не змогли… Але варто бути обережним… Роман запалив свічку і рушив до печери, яку міг знайти і натемно, із зав’язаними очима. От уже останній коридор, от уже близько… От уже чути чиюсь розмову… Невже хлопці заговорили по-чужинському? Не наша, не наша мова!
Засідка! Аж похололо поза плечима… Тікати… Дмухнув на свічку. Та пізно. Почули, побачили відсвіт полум’я у темряві!
- Рєбьята! Ідьот кто-то!
Роман кинувся в сусідній коридор лабіринту – довгий, із безліччю бокових ходів, яких він до пуття і сам не знав. Та мусив плутати сліди, мусив рятуватися!
Солдати стріляли на звук його кроків. Ліхтарики, потужні, трофейні німецькі, зловили його постать вже за кілька метрів до рятівного повороту. Постріл! Не встиг… Біль пронизав ногу – влучили… Роман не застогнав, перехопив рану долонею, щоб не лишати слідів крові… Нога слухалася погано. Хоч би кістки не зачепили, бо тоді зовсім біда! Кусаючи губу, щоб не стогнати від болю, докульгав до входу в розгалуження. Тут вони його не шукатимуть, побояться. Цих ходів не знає до пуття ніхто, навіть сам Роман. Упав в якомусь із відгалужень лабіринту, не маючи сили підвестися. Солдати гукали зовсім поруч:
- Он нє мог далєко уйті, он гдє-то тут!
- Да ну тебя, сам іщі, ещьо заблудімся, твою мать!
- Нічєго, сєйчас пошльм за собакой – найдьотся как міленькій!
Вони раділи, що спіймали, нарешті хоч когось живого і матимуть що доповісти начальству, яке лютує і чихвостить в хвіст і гриву за кожного покійника. Обговорювали, що отримають, мабуть, відпустку за упійманого «бандьору», що поїдуть додому, до мами. А Роман відчував, як ллється кров, і боявся поворухнутися, щоб не виказати себе, лиш затискав рану долонею.
«Отут мені і смерть! – прийшла думка. – Як побиватиметься тато, коли дізнається, що сам послав сина сюди, у засідку…»
Хоч би вони пішли звідси, хоч би на кілька хвилин відійшли, щоб дістати із торби бинти, щоб перев’язати рану, бо ще година – і в його жилах зовсім не залишиться крові.
Солдатам, мабуть, набридло тинятися у темряві, та й страшно.
- У меня фонарь вот-вот погаснєт, пошлі назад, нікуди он нє дєнется, бандьора хрєнов, виход одін!
Вони ще трохи постояли, посвітили, пульнули кудись наосліп для заспокоєння самих себе, і пішли назад, до печери. Двоє побігли до міста по підкріплення із собаками, інших двоє залишилися вартувати.
Ну, от і все. Тут і загину, подумав Роман і навіть завагався – перев’язувати ногу чи не треба? Може, краще спокійно померти собі тут від втрати крові, кажуть, це не важка смерть, ніж за години дві почути собачий гавкіт за плечима і потім конати в тюрмі від голоду, зазнаючи мордувань, які не мало б сили витерпіти й каміння.
Та молодість та інстинкт до життя таки змусив дістати бинти, перев’язати ногу, зупинивши кров. Спробував підвестися. Якщо спертися на стіну, можна ступити кілька кроків. Та який в тому сенс? Вихід з лабіринту один, через печеру. Собаки вчують його, неодмінно вчують запах свіжої крові. І він, його слід, приведе енкаведистів до рідної хати.
Навіть померти тут, у цьому лабіринті – це все одно вирок для всієї родини. Слідчі не будуть довго розбиратися – винен батько Смереканич у тому, що син приніс їжу та ліки пораненим повстанцям, чи ні. Їм доказів не треба – досить самої підозри. А це вже доказ – якщо син носить ліки, то призначає їх батько. Навіть мертвий – він повезе в заслання і тата, і маму, і тітку – родину ворога народу. Саме це – уявити маму, цьоцю Стефцю в тюрмі, на муках, у катівні – змусило звестися на ноги. Тікати негайно! Шукати вихід!
Адже є ще один шлях – на інший бік Щастигори, правда, вузькі та небезпечні ходи, та ще й повз Чортів колодязь, та навіть звичайний чорт зараз не такий страшний, як ці червоні. Якби ж так не крутилася голова, якби ж можна було наступити на ногу, не зчиняючи такого шуму, який відлунював, здавалося, аж до Львова. Вони ж почують!
А «вони» полягали собі спати – куди він подінеться, цей бандерівець, скоро повернуться хлопці з собаками, і вівчарки винюхають його миттю. Та ще й виведуть їх із цього чортового місця, куди потрапити легко, а от вибратися… І так ледве знайшли шлях до цієї печери…
Роман навіть насмілився засвітити свічку – добре, що мав їх досить, ніс повстанцям. Упізнав знайомі стіни – йому туди, праворуч… Нога майже не слухалася. Але туга пов’язка допомагала – спинила кров і трохи зменшила біль. Голова йшла обертом. Навіть не вірилося, що годину тому він біг собі сюди вільно, мало не стрибаючи, мов молодий олень. І головне – куля… Він знав – якщо не вийняти кулю, то через кілька днів його чекає запалення, можливо, зараження крові, можливо, гангрена… Сам він кулю вийняти не зможе, глибоко…
Але зараз йшлося про інше – утекти! Знайти дорогу! Знайти отой Чортів колодязь, а від нього вже легше, від нього хід униз і майже прямий.
Він не знав, скільки довелося блукати – годину чи добу. Наближення зали із Чортовим колодязем вгадав за зміною температури – там завжди було тепло і світло, гріло Чортове око. Світло ішло з-під землі. Кажуть, якщо зазирнути в колодязь – станеш щасливим на все життя. У цю байку багато хто вірив. Хлопчиська приходили сюди і годинами чекали усмішки чорта. Але чортом його тут ніхто не називав – шанували. Казали – господар. І приходили тільки відчайдухи і ті, кому надто вже кортіло. І хто міг знайти дорогу. Не кожному вона відкривалася. Інколи навіть досвідчені провідники губили шлях, ними «крутило». Отакий «закручений» не міг знайти виходу з лабіринту, блукав, блукав… Такі випадки бували, і мами якнайсуворіше забороняли хлопчакам навіть наближатися до печер Щастигори. Та не всіх це зупиняло.
Роман зараз навіть радів, що не послухався мами і таки знав цей заплутаний шлях до серця лабіринту. В око чортові не зазирав, але шлях вивідав. От він, Чортів колодязь… Ще трохи, ще трохи…
Та на це «трохи» вже забракло сили. Мабуть, якусь велику судину перебила енкаведистська куля, забагато втратив крові. В очах потемніло…
Вже на останньому спалаху свідомості він побачив…
Це, мабуть, було чудо. Це, мабуть, ввижалося йому у гарячковому мареві… Бо цього не могло бути.
В одному з ходів, який вважався тупим, закритим величезною каменюкою, з’явилася жіноча постать. Розплетене чорне волосся плащем накривало плечі аж до пояса. Майже прозора червона сорочка здавалася язиком вогню, що вихопився із Чортового колодязя й охопив виточену, немов мармурова статуя, фігуру. Те, що вона несло в руках, також здавалося живим і вогненним. Та обличчя, біле, досконалої краси, з такого ж білосніжного мармуру різьблене, належало земній жінці.
- Пані Аріадно… - прошепотів Роман, непритомніючи.
Він не бачив, що відбувалося далі. Коли прийшов до тями, відчув, як жіночі руки, занадто сильні, як на таку граційну й тендітну фігурку, тягли, майже несли його, зваливши на плече.
А десь далеко, гавкали собаки. Кожна хвилина наближала цей гавкіт.
Не втік. Не зміг… Шкода стало своїх зусиль. Якби знав, що цим скінчиться, то краще лежав би там, у закапелку… Що їм важило знайти людину за запахом у цьому хай темному, але такому зрозумілому собачому носові місці!
- Пані Аріадно, тікайте, лишіть мене… Ще й ви загинете…
Вона й справді залишила його, та лиш на одну хвилину.
Вийшла до печери Чортового колодязя. Там щось спалахнуло – і собаки замовкли. Дивно. Це не могла бути граната. Спалах був, але жодного звуку… Ні крику, ні гавкоту, ні пострілів услід.
Майже непритомний, він побачив отой величезний камінь в кінці відгалуження, яке вважалося сліпим кінцем лабіринту. Отут їм і кінець. Він не матиме сили повернутися і шукати інший шлях… Свідомість згасала, але десь між двома забуттями він помітив, як дивним дивом відходить убік величезний камінь, відкриваючи освітлений смолоскипами неширокий, зате рівний коридор, який вів кудись униз…
Отямився в невеликій кімнаті без вікон. У ліжку. Біла постіль, майже така сама, як вдома, у мами. Тьмяне світло невеличкої настільної лампи. Килими на стінах, на підлозі. Якась жінка куняє у кріслі поруч із ліжком. Він упізнав цю жінку – Анарда, дивна служниця пані Аріадни. Чому дивна – через своє ім’я, а також через цікаву вимову. Вона частенько закидала якісь іншомовні, часто італійські слова, дивні в їхньому краю. Говорили, ніби вона родом з Італії.
Нога. Як болить нога… В голові калатають величезні дзвони – бум-бум, грають якусь жалобну, та неспокійну музику. Там, де рана, щось смикає, ніби напхано повно ниток, і хтось виймає їх одну по одній… Провів рукою по стегну – розпухло, горить, наче вогонь з Чортового колодязя вилизує язиком німецької вівчарки його нещасну ногу. От воно, зараження. Гангрена, так називається наступний крок. Тоді допоможе тільки ампутація. При такій рані – висока ампутація. Уявив себе калікою з простягнутою рукою та костуром… Ні, даремно він перев’язував ногу, треба було помирати одразу, від кровотечі. Досі вже б із ангелами розмовляв…
От якби поруч був тато… тато… він би допоміг…
Розчинилися двері.
Тато. Тато.
Що було далі, він пам’ятав погано – пані Аріадна дала випити якогось зілля, від якого все попливло навкруги, навіть тато та якісь інструменти в його руках. Щось знову лизало то розжареними, то холодними язиками поранену ногу, але це було майже приємно – на його чолі лежала прохолодна долоня пані Аріадни, і вона наче вбирала весь біль, гарячку, марення. Нарешті щось клацнуло, наче щось металеве упало.
- От вона, наша куля, сину…
Обробити рану, накласти пов’язку, як тисячі разів…
- Чому наша, тату, чому куля – наша?
- Бо вона могла убити весь наш рід…
Роман зрозумів. Єдиний син, єдиний нащадок роду.
- Всіх не уб’ють, тату.
І Смереканич-старший потиснув руку молодшому.
- Є рід, сину, а є ще й народ. Шкодуватимемо власних синів – народ загине. Але ти мусиш жити. Ти – останній Смереканич. Мусиш вижити, народити сина.
- А де він житиме, мій син? У цій червоній державі?
- Він житиме отут, на нашій одвічній землі, у Прикарпатську, під Щастигорою, вічною, як сама земля. Все змінюється, сину. І це ярмо не вічне. Важке, найважче, мабуть, із усіх, які носила наша земля, але не вічне. Виховай його так, як я тебе.
- Тату, ви так говорите, наче прощаєтеся…
- А хто знає, сину, хто знає?
Батька забрали наступної ночі. Спершу – фармацевта Перебенду, а потім – всіх лікарів, рецепти яких знайшли в аптеці, і доктора Полянського також. А разом з ним і дочку, Ориславу. Але про це Роман дізнався згодом.
Після того як забрали батька, в хаті зробили обшук. Не знайшли нічого, що прямо вказувало б на зв’язок з повстанцями, та хіба вони потребували доказів? Слово «доказ» - із тієї ж сфери, що слово «закон», а закон – це «адвокат», а в червоній юриспруденції знали тільки слова – прокурор, слідчий, трійка, вирок, стаття…
Уночі забіг до мами. Сльози щастя – живий, живий!, тривоги – а що ж воно з тобою буде далі, сину?, розпачу – татка забрали нелюди, нашого татка!
Не відмовлявся цього разу від шматка сала, не копилив носа, не коверзував – скінчилося дитинство, скінчилося дитяче – не їм, не хочу, не буду.
Дорогою до Крем’янця чомусь не питав себе – а навіщо я туди їду? Знав, з Прикарпатська треба тікати, якщо взяли батька – прийдуть невдовзі й за сином. Гнала ще й студентська логіка та дисципліна – іспити, сесія. Іспити саме починалися, червень. У гуртожитку зустрів запитальні погляди – де був, чому пропустив заняття. Водночас запитував сам – а де Степан Стадник? І ніхто не відповів. Лише вночі, тихо під подушкою Влодко Чубатий повідомив – забрали Стефка. А ще – забрали Івана Гнатюка. А ще - …
Наступного дня взяли з Влодком зошити-конспекти, одного старого підручника на двох – і за такий дякували, бо інших не було, і подалися на гору, до мальовничих руїн замку королеви Бони – вчитися, готуватися до іспитів. Отам і розповів Роман Владкові про все, що трапилося з ним на Щастигорі, про повстанця Ореста, про печеру, про своє поранення, і як переховувався у пані Аріадни. Володимир зрозумів, йому не довелося пояснювати, чому відмовився сидіти, мов щур у норі, в безпечній оселі пані Аріадни.
- Орест – справжній герой! Пострілялися, не далися живими в руки ворогові! А я буду ховатися? Доки? Сам бачиш, Влодзю, яка їх сила-силенна, отих червоних, але ж і нас багато! Мусимо боротися, мусимо змагати! Як заповідає «Декалог»? «Помсти великих лицарів!» Орест був справжнім лицарем України, я… ми мусимо мститися за нього, щоб справа героїв не занепала!
- А твій батько? – обережно спитав Володимир, щоб не повертати зайвий раз ножа в рані.
- Мій батько допомагав повстанцям, лікував, оперував. Він лікар, це – його обов’язок, він не може робити різниці між людьми через їхні політичні переконання! Вони мусять його відпустити! – палко переконував друга чи самого себе Роман.
- Мусять! Мусять… Вони багато чого мусять, але ж нічого не роблять. А як нога, болить? – якась ніби заздрість почулася у голосі – адже друг побував у бою, пролив крок за волю України.
- Та вже не дуже.
Роман десь у глибині душі пишався бойовою раною. Не кожен хлопець його віку мав на тілі слід від совіцької кулі! Усвідомлював і інше – те, що він накульгує, навіть нехай зовсім трохи, може бачити кожен. І легко запитати. Легко отримати пояснення. Легко не повірити, що вивихнув ногу просто здираючись крутою вулицею рідного Прикарпатська. І перший-ліпший лікар легко виявить слід від свіжого кульового поранення.
Яким дивом Романові вдалося скласти іспити і закінчити другий курс, він сам дивувався. Здавалося, ніби деякі викладачі передчували його долю, або знали щось, або хотіли допомогти синові заарештованого колеги. Згадував, як найсуворіша викладачка анатомії, яка прискіпувалася до кожного слова упродовж навчального року, на іспиті ледь сама не підказувала студентові, який невідь-де вештався цілий місяць перед самою сесією, та й усіх своїх знань продемонструвати так і не зміг. Іншим разом вона б його вишпетила на всі заставки, а тут…  Як допоміг йому потім, у зоні, цей папірець – довідка про те, що він закінчив два курси фельдшерсько-акушерської школи. Папірець практично врятував йому життя.