Будували церкву грiшних
вішали святих,
міст палили потойбічний
й ношені хрести.
Не дивилися на совість,
як на молоду...
Не трималися на слові,
а за віжки дул.
Хутко з них повипускали
бісове в юрбу,
аби тіло пробирало
вже не "є", а "був".
Дзвони, мов кістки дробили,
рвали язики,
просихали і топили
правду у гіркій.
Хто дивився з того світу –
плакав, та мовчав,
бо нема де говорити
серцю і свічкам.
Бо нема як розродитись
вітру перемін,
а життя так перешито –
де той шов, що мій?
Що за поле – голе, кволе,
головешка мрій.
Поле – скатертина столу,
хрестики на ній.
Чорний хрестик – в серце голка,
а червоний – кров.
Де не глянь – рясніє колко
вишите нутро.
Будували церкву грішних –
вішали святих.
Вийшли з Господа поспішно.
Думали з води...
18 Серпня 2010
Свидетельство о публикации №110081807153